Легенди Старокиївські - Наталена Андріанівна Корольова
Все це кожен знає. Таж не відав ніхто, як саме той камінь блакитнавий, прозорий, з вогником-іскоркою, що зіркою золотою в нім миготить, як він до Святогорової колиски дістався. Казали, що підкинула доля – Рожаниця.
– Отож, – казав Ізмарагд, – цей камінь – то доля моя. А про долю хто ж знати може, відкіль вона приходить і куди провадить?!
Може ж, ото саме та доля й провадила раз у раз стрункого Путятича до тихої заводі під городище Свангільдине.
– Таж там найліпше місце для лову! – стріпував Святогор свої кучері, – І на чирят-шилохвостів, і на какву смачну, дарма що маленьку, й на такого велета, як ненасить – баба-птиця. З соколами, часом і з писаним котюгою-пардусом ходив Ізмарагд на Свангільдину заводь, що тягла його, мов липовий квіт бджолу. А від заводі – вже до палат князівни шлях недовгий. Тож сталось, що де заясніє білий Свангіль-дин серпанок, враз коло неї – білої лілеї – мов тополь стрункий виростає й загарливий Путятич.
І палає зорею вранішньою принадне личко Либедь-князівни. І чорними сонцями сиплять проміння очі Путятича. Та і не самій сестрі вікінгів, те ж і князеві Києві до серця дружинник-юнак. Снагою, хоробрістю й родом – рівня. Бо ж старі люди знають:
– Враз із самим Дніпром в Україні цей рід стародавній об’явився. Такий же стародавній він, як і місто саме, що його й недавні фойнекійці «стародавнім» звали. Бо ж таки місто наше, що довкола городища нового повстало, яке нині Києвом зветься, від віку на цій землі лежить і від віку підошви його миє Дніпро – сивий Славута. А Кий? Що ж – Кий! Він лише зі сну збудив місто старе…
Збудити – збудив. Але ж мусить подбати, щоб знову до сну воно не запало, щоб на князівському Київському престолі було запевнене сидіння роду князівському. Таж не так це легко зробити, коли всі три брати-варяги не дівчат, лише вдову війну кохали, а з дів лише до діви слави залицялись. Тож і не одружився жоден.
І якось на дозвіллі сказав братам Кий:
– Чи не віддати б нам, браття, сестру за Путятича?
Розпочнем рід новий княжий, пов’язавши наш славний рід з славним родом цієї землі?
Але Хорив розважно похитав головою:
– Не діло, брате, мовиш. Таки ж ми всі троє чули її обітницю – дівою посвятною свій вік увесь звікувати. Предки, брате, за свідків були!
– А чому б тобі самому, брате, жінки не взяти, коли про рід майбутній дбаєш? – спитав Кніва Щек.
Усміхнулись блакитні очі Києві, як синя хвилька на водах дніпрових:
– Це саме, брате, й тебе міг би я спитати. І ти скажеш те, що скажу я: вояк війні належить, а коли він – ще й Провідник, то аби його на те стачило, й не сміє він серця свого м’ягчити справами родинними. Мусить думати лише про рід, а не про родину. А сестрі – з лиця її бачу – тяжко самітність нести, та й на літах вона вже. І хоч правда те, що обітницю богам вона подала, та ж саме боги – не люди й не вимагають від кволої людини того, що їй заважке.
Похитав головою Хорив. Промовчав Щек. А потім обоє вклонились братові:
– Ти – князь: най буде міцне твоє слово, що його ми все до розуму приймаємо.
А сама Свангільд вчуває, як розквітає квіт її серця. Не лише саме її небуденне життя, – увесь світ новою красою, сліпучим сяйвом осяюється. Бо ж, мабуть, з першого погляду впізнало саме серце в Путятичеві того «справдішнього», того лицаря, що Ерик-небіжчик в Норманській землі був лише назнаком. Та й, видко, й сам Ерик не витримав сили Свангільдиного чуття: переможений він, бо ж його примару в небуття загнала правдива дійсність. Вже більше не бачить Свангільд Ерикового обличчя в серпанках імли чи кадила, вже не загрожує їй його закривавлена рука. Заспокоївся мстивий дух, чи, може, боги, що їм не жалувала офір молоденька жриця, вгамували його. Хто ж знає таємниці божі?
Як часто нині ворожить Свангільд, намагаючись прочитати ті руни, що їх креслять табуни її лебедів по блакитному люстру «її річки». І бачить з них, і чує в зигзагах солов’їних трелів, що річкою місячного сяйва пливуть над водою, чує і в шепоті теплого віддиху травневого вітру:
– Щаслива ти, Свангільд! Щаслива… Вже близька година твоя!
Сидить Свангільд над кручею, не начудується тим шепотом і співами. Таж міцнішає вітер. Гонить повісма темних хмар. Вже й місяць сховав за ними веселе своє обличчя. Замовкли й солов’ї, нахилені з вітами дерев до стривоженої землі. Черкнув перстом вогненний знак тутешній володар Перун й кинув на землю повну пригорщу стріл, аж небо гучно зітхнуло з далекого далека, а земля загорнулась в темно-синю кирею…
Вранці підпливли до Свангільдиного замчища Кий та Хорив. Питали брати: за ким стануть боги в новій війні, що мала початись? Ворожить на посвятній воді Свангільд. Та минає час, а знамення не приходить. А може, не вбачає його жриця-пророкиня, бо ж занадто голосно співає її власне серце? І не чути за його співом голосів божих, бо ж ніби на сурмі грає серце, все те саме: – Не туди дивись. Глянь-поглянь! Глянь-поглянь!
І відвела свій зір пророкиня від посвятної води, між чубаті братові голови метнула погляд, туди, де з малого гурту найближчих дружинників княжих любується «Ладою своєю» рославий Путятич. І рвуть стріли очей Святошрових таємне мереживо божих письмен у посвятній воді. Думки пророкині, замість всі докупи збитись, мов розщебетані ластівки, ширяють в майбутнє. Не про вістки важні, а про радість близького кохання співають вони вкупі з її серцем.
Нема знамення.
– Відступились від нас боги, – говорить розважний Хорив. – Послухай мене, брате: не веди нас на сусідів. Ліпше пошукай на час
