Легенди Старокиївські - Наталена Андріанівна Корольова

З безбарвного берега виростає стрімкий берег. До нього вже пристають кораблі. Тут відновлять запас питної води, бо тут закінчуються землі, що платять Володимирові данину. Херсонесом зачнеться край, вільний від Володимирової руки.

«Так здобути й Херсонес!» – облегшує своє серце князь. І його зір догонить скельних орлів, іцо кружляють над Таврією. Впізнає птахів по широких колах плавного лету.

«Птах Візантії»! – всміхаєтся з-під вуса. І падає княжий розказ:

– Потішмо серце наше ловитвою таврійських орлів. Най почекає на нареченного князівна Анна!

Нема ж таки ліпшого ліку на журу-докуку, як лови. І з клекотом орлім відлітає терпкість з Володимирового серця. Смакує князеві вечеря над морем. Добра щойно впіймана риба з синіми, широкими плавниками, як крила метелика. Смаковиті й товсті, головаті «бички». Доволі й птаства настріляно дружиною. І пастухи таврійські, що пригнали молодих баранців, нанесли й меду, і сиру. Он стоять одцалік в шкурах овечих, перекинених на одно плече, придивляються – добродушні, привітні – до чужинців вояків, що принесло їм море. Серед пастирів, як пень, імшеддю вкритий, з лиця темний, поораний зморшками – їхній старший. Справжній патріарх. Таж очі його молоді й живі, палають синіми вогниками, кидають іскри, як самоцвіти-сапфіри.

Володимир жартує з дружиною. Велить наповнити погари, щоб не стояли порожні:

– Русі ж бо – веселіє пити!

Розказує і пастухам дати бурдюк вина. Та й до пізніх зір триває столування. І за вином князь міняє мету своєї подорожі:

– Заночуємо на твердій землі. Нам не страшні гірські розбишаки, якби на нас відважились. А печер – он скільки! Тепер – до сну, а перед світом – за мечі! Не Таврію воювати, не пастухів підбивати, а здобути Херсонес!

Луною здригнулись гори від вигуків дружини, завжди охочої до бою та слави. А з-поза скель до молодечих вигуків прислухається срібноголовий пастуший патріарх. Як білою сріблястою хмарою сповито буйним волоссям смугляве обличчя. Не знать: де борода зачинається, де волоссю – кінець. Все злилось білою кучерявою імлою. Очі ж – сапфіри не відриваються від Володимирового погляду. Аж князь пошанував старого:

– Не бійся, діду! Ні тобі, ні твоїм пастухам від нас лиха не буде.

Всміхається дід:

– А не буде, князю, не буде! Лихо, бач, на того йде, хто його накликає. Ми ж лиха не кличемо, з лихом не знаємось.

Дивні Володимирові дідові слова. Дивно й те, що розморює його втома сном. Несила ані розпитати.

Отроки-слуги вже поставили княжий намет. Не літь-бо київському князеві спочивати, як печеніжин, у «голій» печері. Ось ще тільки запевнити мотузи на паколах, щоб килими вітром не звивались – та й піде князь на відпочинок.

– Швидше!

Але тяжко йдуть до кам’яного ґрунту залізні кілля. Дзвінко крешуть іскри в камені гострі мотики, і зненацька озвалася скеля ясним сміхом: лунко задзеленчав, мов дзвоники, металевий звук. Меркло блиснуло стемніле від часу срібло: тавлені брили, а на них – купи монет, мов риб’ячої луски. Погари з чистого золота, з червленню зсередини, сміються до вільного світа на повне коло, прокидаючись з вікового сну.

Слутам допомагають дружинники: все ширше й ширше роззявляє пащу глибока яма, що поглинула колись велетенські скарби. І волф премудрий підносить Володимирові старовіку цінну зброю, ледве торкнену прозеленню старості:

– Перемогу віщує вона, князю наш!

Дружинники подають на тарчах стародавні монети срібні тетрадрахми. На них – написи: «Перисад» – ще можна розібрати грецькі літери.

Кований щит, як велетенська таріль, зокола прикрашений чудовою горорізьбою з ясного золота. Обличчя красуні, а волосся – жмут сплетених гадюк. А під тарчею, на самім споді скарбової схованки, – срібний тризуб, як зірниця, світлий. Немов учора там його положено: такий ясний!

– То – посвятна річ! – промовляє волф-кудесник. – Не легковаж цього дару богів, князю наш!

Упросився волф з дружиною до Царгорода, хоч нібито й не годилося б князеві його з собою брати, як їхав хреститись. Таж дружина не мусить вкупі з князем грецьку віру приймати? Тож як буде вона без свого жерця?

А сам волф в серці ховає вкриту думку: «Таж, може, не греки дружину княжу, але він греків в правості своєї прастарої віри пересвідчить? Сильні боги старовікі!»

І вже шукає волф зручної хвилі, щоб добру пораду князеві дати, мовляв, той дар посвятний слід принести в офіру Перунові. Аж попереду жерцевого впало слово князеве:

– Доволі буде нових гривен з цього срібла, – Обертає в руці монету з напівстертим написом: «Археонакт, архонт», – на них звелю свій образ вирити, на знак, що Таврійська земля цим сріблом мені чолом била.

І цей знак «права водного» – тризуб най на гривнах моїх буде. Ще й напис: «Володимир, а се його сребро».

Мовчки вислухала дружина князів наказ. Промовчав і волф. Лише старець пастух, мов рівня, до Володимира озивається:

– Добре, князю, вчиниш. Добре! – притакує, – Твій це скарб, твій! Вже-бо раз було дано таки твоїй землі цього тризуба, й ця тарча золота була вже в твоїм див-городі.

– Що і звідки знаєш??

А старий лише рукою помахає:

– А, я! Все знаю… А звідки? Таж я і тутешній, і давній, а це теж дивина неабияка.

– Так ти знав і про скарб? Чому ж не викопав раніше, як ми його здобули?

Дід покрутив пухнатою головою й знизав широким раменом:

– Ми – не берем. Ми даємо. Цей скарб тобі призначений.

Князь вступив до намету. Слуги підкладають шовкових подушок під голову князеві, під боки. В ногах ложа зложили викопаний скарб. А на ньому вмостився дід-пастух, улаштувався, немов дома. Ні знакам, ні морганням слуг