Гуляш із турула - Кшиштоф Варга
В Угорщині покінчували з собою навіть ідоли маскультури, зірки естради, наприклад, співак Пал Сейчі, котрий прославився шлягером про перукаря Ґедеона, улюбленця жінок; рокер із псевдонімом Джімі Замбов, виконавець повільної танцювальної музики. Наклала на себе руки також красуня Чілла Молнар, міс Угорщини 1985 року. До сьогодні в Інтернеті можна знайти її фанклуби.
Латіновітз і Сейчі покінчили з собою в сімдесятих роках. Вони були особливо чутливі і схильні до депресій і, безперечно, мусили мати якісь свої причини, проте не можна також оминути того факту, що вони вдались до самогубства в апогеї кадаризму, у пік добробуту гуляшевого комунізму, їм вдалося зійти зі сцени в найкращий момент.
Кадаризм убивав тихо, мов чад. Масово не переслідували, бо і не було вже кого — після 1956 року угорці втратили хіть до антикомуністичних витівок. Кадаризм базувався на неписаному суспільному договорі, згідно з яким товариш Кадар давав можливість жити, а громадяни Народної Республіки не пхалися до державних справ і тихо гарували на дві ставки. Така робота на дві ставки, окрім того, що примножувала статистику інфарктів, приносила також добробут у вигляді машини або дачної ділянки.
Угорці мають хронічне відчуття власної винятковості. Не належачи ані до слов’янського світу, ані до Балкан, ані до германської культури, вони не можуть апелювати до жодної зі спільнот, окрім тих, що складаються з угорських меншин у сусідніх країнах. Найближчі родичі — фіни та естонці — занадто далеко. До того ж належать до іншої культури — холодної Півночі, ранніх зим, економічного добробуту. Остання їхня спільна зустріч відбулася більше кількох тисячоліть тому — сьогодні вже б не вдалося підшукати спільних тем для розмови. Вже й мова не та, і боги не ті, залишилась тільки спільна пристрасть до самогубств і зловживання алкоголем. Є такий угорський анекдот про те, що кілька тисяч років тому, коли угро-фінські кочівники йшли на Захід, якось на своєму шляху побачили дороговказ: «Мудрі — на південь, дурні — на північ». Тоді угорці звернули на південь, а фіни — на північ.
Закинуті в Карпатський басейн, єдині й неповторні у своїй інакшості, угорці мають іншу мову, інше походження — вони просто приречені на життя Інших. Однак приречена людина не може бути щасливою. Вона постійно відчуває небезпеку і бачить навколо себе тільки переслідування. Угорці зі своєї інакшості вміють черпати гордість, щоправда, ця гордість нещаслива. Таким чином, бути угорцем — це прокляття.
Самогубство — це найбільш успішний продукт угорської культури на експорт. Жоден інший угорський письменник, художник або артист не здобув такого успіху, як пісня «Szomorú Vasárnap» («Сумна неділя») — гімн самогубців усього світу, єдиний угорський хіт світового значення, твір, перекладений кільканадцятьма мовами, а кільканадцять співаків світової слави ввели його до своїх репертуарів. Число осіб, котрі після прослуховування цієї слізливої пісні покінчили з життям, годі злічити. Музику до «Сумної неділі» створив у 1933 році Режьо Шереш, піаніст єврейського походження (справжнє прізвище Шпіцер), що грав у ресторанчику «Кулач». Автор слів — кримінальний репортер газети «8 Овраї Уйшаґ» — Ласлов Явор. Дійсно, це був досконалий дует убивць. Ніякий Шерлок Голмс ані Геркулес Пуаро, маючи беззаперечні докази, не в силі були б довести факт цього бездоганного злочину, здійсненого за допомогою музики. Ось так зі звуку фортепіано зробилась отрута, набагато страшніша, ніж ціанистий калій і миш’як разом узяті.
Таким чином, Режьо Шереш справив більший вплив на людство, аніж музика Ференца Ліста і фільми Іштвана Сабова. Навіть «Дівчина з перловим волоссям» групи «Омеґа» не може дорівнятися до світової слави «Сумної неділі». По-англійськи «Gloomy Sunday» співали Меріен Фуйсфул, Бйорк, Луї Армстронґ, Серж Ґінсбурґ, Шінед О’Коннор, Френк Сінатра, Біллі Голлідей, «Кронос Квартет». Ну і, звичайно, Еріка Морожан у фільмі Рольфа Шубеля «Сумна неділя».
Цей фільм не концентрується виключно на житті Режьо Шереша, але його біографія послужила натхненням. Темою фільму є любовний чотирикутник: Еріка Морожан і троє мужчин, закоханих у неї, котрим через неї судилося померти. Один з них помирає запізно, а двоє, без сумніву, — занадто рано. Смерть першого показано на початку фільму. Вісімдесятилітній Ганс Вік повертається через півстоліття до Будапешта, щоб відсвяткувати свій день народження. Останній раз він був тут ще перед війною: молодий, сором’язливий арієць, трохи непропорційний, трохи дивак. Через якихось десять років він уже виглядатиме зовсім дорослим в есесівському мундирі штандартенфюрера. Тоді він захоплювався геніальністю німецької фототехніки (як і всім, що німецьке) і також гарною корчмаркою Ілоною. І ось зараз вісімдесятирічний старий у ресторані, з яким пов’язано багато молодечих піднесень, бачить над комодом світлину Ілони (Морожан). Це фото зробив він, надійною німецькою «Лейкою», ще в ті часи, коли фотографував гарних жінок, а не підписував накази про знищення угорських євреїв. Знову його серце забилося сильніше, та настільки сильніше, що він падає неживим на підлогу. Потім час повертається назад, і перед нами тридцяті роки: винахідливий власник ресторану, єврей Ласлов Сабов разом з коханою Ілоною наймають до свого ресторану нового піаніста. Цей піаніст гарний і похмурий, звати його Ондраш Ороді, саме він і скомпонував ту мелодію, що легко відкриває душу (та гаманець), і назвав її «Сумна неділя». До ресторану валять натовпи, щоб почути цю зворушливу мелодію; прибуток ресторану нечувано збільшується, виходить у світ платівка із піснею Ороді, самогубці активно беруться за своє: кидаються в Дунай, вішаються, покінчують з собою навіть у таксі. Кажуть, це починало нагадувати епідемію. У листопаді 1935 року в європейській пресі з’явилося двісті сімдесят вісім статей, що описували феномен «гімну самогубців». Принаймні стільки нарахували маніякальні дослідники цієї проблеми.
Цікаво, який гіпноз закладено в цій пісні з простенькою мелодійною лінією, у якій самогубець претензійно просить свою кохану прийти на його похорон? Яким чином ця пісня запускає в людях імпульс до самознищення? Або ж як пояснити те, що після того, як я переглянув цей фільм, протягом кількох наступних днів у мене було нав’язливе бажання наспівувати цю мелодію в думках? Більше того, я навіть ловив себе на тому, що мугикаю її вголос. У мене виникло бажання напитися до чортиків, однак я усвідомлював, що цього не слід робити, бо хтозна, що могло б прийти мені в голову в такому стані. Цікаво, якби я жив у ті часи і почув би цю пісню сімдесят років тому, то чи міг би я заподіяти собі що-небудь?
У документальних матеріалах, доданих