Бродяги Пiвночi (збірник) - Джеймс Олiвер Кервуд
Потім двері тихо відчинилися, і увійшов низенький місіонер, отець Лайонн. Кент знав, що він прийде — отець Лайонн не визнавав ані кодексу, ані віри, що не торкалася б кожного серця в цій глушині. Він повернувся й сів поряд із Кентом, узяв його руку й міцно стиснув у своїх долонях. Це не були м’які пещені долоні найвищих церковних ієрархів, навпаки — загрубілі руки робітника. Та все ж вони не втратили ніжності, яка приходить лише з добротою й глибоким співчуттям. Цей чоловік любив Кента вчора, коли той був чистий перед Богом і людьми, і любив його сьогодні, коли він мав на совісті злочин, який можна було спокутувати лише ціною життя.
— Пробач, хлопче, — сказав він. — Пробач.
Щось підіймалося горлом Кента, і він знав, що це не кров, яку він з ранку машинально витирав з губ. Він навзаєм стиснув долоню священика. Затим указав на вікно, за яким проглядала чудова панорама з зеленими лісами й рікою, що виблискувала під сонцем.
— Тяжко з усім цим прощатися, отче, — сказав він. — Але, якщо ви не проти, я краще не говоритиму про це. Я не боюся. Та й навіщо перейматися тим, що життя таке коротке? Озираючись назад, хіба не відчуваєш, що зовсім нещодавно був дитиною, маленьким хлопчиком?
— Час спливає швидко, дуже швидко.
— Здається, то було лише вчора — хіба ж ні?
— Так, немов лише вчора.
Обличчя Кента освітлила примхлива усмішка, яка так давно підкорила серце маленького місіонера.
— Що ж, ось як я дивлюся на це, отче. Навіть у найдовшому житті є своє вчора, сьогодні й завтра. Коли в сімдесят років озираєшся назад, це нічим не відрізняється від того, щоб робити це в тридцять шість — ЯКЩО ТІЛЬКИ дивишся назад, а не зазираєш у майбутнє. Як гадаєте, сказане мною допоможе звільнити Сенді Мактриґґера?
— Без сумніву. Твої свідчення були сприйняті як передсмертне зізнання.
На відміну від Кента, маленький місіонер не приховував легкої знервованості.
— Є певні речі, сину мій, — кілька речей — на яких тобі варто зосередитися. Може, поговоримо про них?
— Ви маєте на увазі…
— Твоїх близьких, перш за все. Пам’ятаю, одного разу ти казав мені, що в тебе нікого немає. Але в тебе точно має бути хтось близький.
Кент похитав головою.
— Тепер уже нікого. Останні десять років ліс був мені батьком, матір’ю і рідним домом.
— Але ж у тебе мали бути якісь особисті справи? Які, напевно, ти можеш доручити мені?
Обличчя Кента просяяло, і на мить його очі весело блиснули.
— Кумедно, — всміхнувся він. — Ви щойно нагадали мені, отче, що саме час скласти заповіт. Я придбав тут кілька маленьких клаптиків землі. Тепер, коли сюди майже дотягли залізницю з Едмонтона, їхня вартість підскочила з семи-восьми сотень доларів, що я виклав за них, майже до десяти тисяч. Я хочу, щоб ви продали їх, а гроші витратили на вашу роботу. Вкладіть скільки зможете в допомогу індіанцям. Вони завжди були мені добрими братами. І краще не гаяти часу, щоб я встиг підписати всі папери.
Очі отця Лайонна м’яко заблищали.
— Бог благословить тебе за це, Джиммі, — сказав він, назвавши його зменшеним ім’ям. — Гадаю, Господь пробачить тобі дещо, якщо тобі стане сміливості попростити Його.
— Я вже прощений, — відповів Кент, дивлячись крізь вікно. — Я відчуваю це. Я знаю, отче.
Подумки маленький місіонер молився. Він знав, що релігія Кента — не його релігія, і не наполягав на здійсненні обряду, який проводив би в іншому випадку. За якийсь момент він підвівся на ноги, і друг Кент глянув йому в обличчя — чистий сіроокий безстрашний Кент з давньою знайомою усмішкою.
— Є одна велика послуга, про яку я хочу вас попросити, отче, — сказав він. — Мені зостався один день, і я не хочу, щоб кожен нагадував мені, що я помираю. Якщо в мене ще лишилися друзі, мені б хотілося, щоб вони прийшли й посиділи зі мною, погомоніли, посміялися. Хочу викурити свою люльку. Буду вдячний, якщо ви передасте мені коробку сигар. Кардіґен уже не заперечуватиме. Ви влаштуєте це все для мене? Вас вони послухають — і, будь ласка, підштовхніть моє ліжко трохи ближче до вікна, перш ніж підете.
Отець Лайонн мовчки виконав прохання. А тоді нарешті його опанувало бажання розговорити цю бентежну душу й здобути для неї милість Всевишнього. І він сказав:
— Ти шкодуєш, хлопчику мій? Ти розкаюєшся в тому, що вбив Джона Барклі?
— Ні, не шкодую. Це треба було зробити. І, будь ласка, не забудьте сигари, гаразд, отче?
— Не забуду, — відповів маленький місіонер і відвернувся.
Коли двері відчинилися й зачинилися за спиною священика, іскорка гумору знову спалахнула в очах Кента, і він навіть усміхнувся, витираючи кров, що знову виступила на губах. Він зіграв свою роль. А найсмішнішим було те, що ніхто в цілому світі про це не знатиме, окрім нього самого — і, мабуть, ще однієї особи.
Роздiл 2
За вікнами Кента буяла весна, дивовижна весна Півночі. І хоча смерть міцною хваткою стискала йому груди, він вдихав весну повними легенями й нахилявся до вікна, щоби бачити безмежні простори світу, який ще нещодавно належав йому.
Йому спало на думку, що саме він запропонував звести будівлю, яку лікар Кардіґен називав своїм шпиталем, на цьому пагорбі, звідки відкривалася панорама одразу на ріку й поселення. Будівля вийшла груба і неприкрашена, з нефарбованими стінами, але з тонким ароматом ялин, з яких, власне, і було зведено будинок. Цей запах підіймав настрій і вселяв надію. Сріблясті стіни, де-не-де золотаві й коричневі від смоли, з дрібними цятками деревних вузликів, радісно свідчили про життя, для якого немає смерті, і дятли прилітали й довбали стіни, так, наче ті ще були частиною лісу, а на даху пострибували руді білочки, затіваючи ігри, носячись колами, ніжно вистукуючи лапками.
— Бідолашний той, хто помирає, дивлячись на цю красу, — казав Кент рік тому, коли вони з Кардіґеном оглядали місце. — Та якщо вже помре, маючи це все перед очима, значить, він просто був приречений, Кардіґене, — і він розсміявся.
Аж ось він і став тим бідахою, що помирає, споглядаючи світ у всій його красі!
Його очам відкривався південь, частково захід і схід — і в усіх напрямках, куди оком сягнеш, простягалися ліси без краю й кінця. Наче безмежне барвисте море з хвилями різної висоти,
