Російські казки - Автор невідомий - Народні казки

— А, — кричить, — ти хотів мене тут заморити! Ні, тепер я від тебе ні за що не відчеплюся.

— Послухай, Горе, — сказав купець, — зовсім не я засадив тебе під камінь…

— А хто ж, як не ти?

— Це мій брат тебе засадив, а я зумисне прийшов, щоб тебе випустити.

— Ні, брешеш! Один раз надурив, а вдруге не одуриш!

Міцно насіло Горе багатому купцеві на шию; привіз він його додому, і пішло в нього все господарство косо й криво. Горе вже зранку за своє береться: щодня кличе купця похмелитися; багато добра в шинок пішло.

«Отак негоже жити! — думає про себе купець. — Здається, доволі я потішив Горе; час би вже з ним розлучитися, та як?»

Думав, думав і надумав: пішов на широкий двір, обтесав два дубових клини, взяв нове колесо і міцно вбив клин з одного кінця у втулку. Приходить до Горя:

— Що ти, Горе, все боки відлежуєш?

— А що ж мені ще робити?

— Що робити? Ходімо надвір у хованки грати.

А Горе й раде. Вийшли надвір. Спершу купець заховався — Горе одразу його знайшло; настала черга Горю ховатися.

— Ну, — каже, — мене не скоро знайдеш! Я хоч у яку щілину заб’юсь!

— Куди тобі! — відповідає купець. — Ти в колесо не влізеш, а то — в щілину!

— В колесо не влізу? Дивись, ще й як сховаюся!

Залізло Горе в колесо; купець узяв і з іншого кінця забив у втулку дубовий клинок, підняв колесо і закинув його разом з Горем у річку.

Горе потонуло, а купець став жити по-старому, як і раніше.

Жили собі чоловік і дружина. Обоє такі ледачі… Так і силкуються діло на чужі плечі скинути, аби тільки самим не робити… І двері в хату ніколи на гачок не засували: уранці-бо вставати, руку простягати та знов гачка скидати… І так проживемо.

Якось жінка наварила каші. А що вже за каша зварилася! Рум’яна, розсипчаста, крупинка від крупинки так і відпадає. З’їли кашу і ложки облизали. Глип, а в горщику збоку на дні приварилася каша, мити горщика треба. От жінка й каже:

— Ну, чоловіче, я своє діло зробила — каші наварила, а горщик тобі мити!

— Та годі-бо! Чи ж то чоловіче діло горщики мити! І сама помиєш.

— А от і не подумаю!

— І я не буду.

— А не будеш — хай так і стоїть! — сказала жінка, поставила горщик на припічок, а сама на лаву.

Стоїть горщик немитий.

— Жінко, чуєш, жінко! Треба горщика помити!

— Сказала — твоя це робота, ти й мий!

— Ну ось що, жінко! Умова дорожча від золота: хто завтра перший встане і перше слово скаже, тому й горщика мити.

— Гаразд, лізь на піч, там видно буде.

Уклалися. Чоловік на печі, жінка на лаві. Настала темна ніченька, потім ранок.

А вранці ніхто й не встає. Ні те, ні те не ворухнеться — не хочуть горщика мити. Жінці треба корівку поїти, доїти і в череду гнати, а вона й з лави не підводиться.

Сусідки вже корівчин погнали.

— А що це Меланки не видно? Чи все благо?

— Та, буває, припізнилася. Назад ітимемо, мо’, зустрінемо…

І назад ідуть — нема Меланки.

— Та ні! Певно, щось сталося! Сусідка і поткнулася в хату. Хап! — і двері не замкнені. Недобре щось. Увійшла, розглянулася по хаті.

— Меланко!

А жінка лежить на лаві, дивиться, а сама не ворухнеться.

— Чого корівку не гнала? Чи нездоровиться?

Мовчить жінка.

— Та що з тобою сталося? Чого мовчиш?

Мовчить жінка, ні пари з вуст.

— Хай Бог милує! Та де ж твій чоловік? Василю, Василю!

Глянула на піч, а Василь там лежить, очі роз плющені — не ворухнеться.

— Що з твоєю дружиною? Чи здалося?

Мовчить чоловік, як води в рот набрав.

Злякалася сусідка: «Треба піти жінкам сказати!».

Побігла селом:

— Ой, дівчата! Біда в Меланки з Василем: лежать колодою — одна на лаві, інший на печі. Очицями дивляться, а слівця не вимовлять. Чи не зурочив хто?

Прибігли жінки, голосять біля них:

— Лишенько! Та що з вами скоїлось?… Меланочко! Василечку! Та чого мовчите?

Мовчать обоє як убиті.

— Та біжіть, дівчата, до попа! Зовсім кепські справи!

Збігали. Прийшов піп.

— Ось, батюшко, лежать обоє — не ворухнуться: очиці розплющені, а слівця не вимовлять. Чи не зурочено їх?

Піп бороду пригладив — і до печі:

— Василю, рабе Божий! Що ж сталося?

Мовчить чоловік.

Піп до лави:

— Раба Божа! Що з чоловіком?

Мовчить жінка.

Сусідки поговорили, поговорили — та й пішли з хати. Робота не чекає: кому піч топити, кому дітей годувати, в кого курчата, в кого поросята…

Піп і каже:

— Православні, вже так лишати їх боязно, посидьте хто-небудь.

Тій ніколи, і тій ніколи.

— Та он, — каже піп, — баба Степанида хай посидить, у неї діти не плачуть — сама живе.

А баба Степанида вклонилася й каже:

— Та ні, батюшко, задарма ніхто