Російські казки - Автор невідомий - Народні казки

— Та яку ж плату тобі призначити? — питає піп — і повів очима по хаті.

А біля дверей висить на стіні драна кацавейка, вата жмутами теліпається.

— Та он, — каже піп, — візьми кацавейку. Погана, погана, а все ж згодиться хоч ноги прикрити.

Тільки-но він це сказав, а жінка, як ошпарена, скік з лави, посеред хати стала, руки в боки.

— Що ж це таке? — каже. — Моє добро роздавати?! Сама ще поношу та своїми руками кому захочу, тому й віддам!

Аж заціпило всім. А чоловік тихенько собі ноги з печі спустив, схилився та й каже:

— Ну от, дружино, ти перше слово мовила — тобі й горщика мити.

Жили собі чоловік і жінка; у них були донечка і синочок маленький.

— Доню, доню! — казала мати. — Ми підемо на роботу, принесемо тобі булочку, пошиємо сукенку, купимо хустинку; будь розумницею, бережи братика, не йди з двору.

Батьки пішли, а донька забула, що їй наказували; посадила братика на травичці під віконцем, а сама побігла на вулицю, загулялась, забарилась. Налетіли гуси-лебеді, підхопили хлопчика, понесли на крилечках.

Прийшла дівчинка, зирк — братика нема! Охнула, кинулась туди-сюди — нема! Кликала, заливалася слізьми, голосила, що погано буде від батька й матері, — братик не відгукнувся!

Вибігла в чисте поле; майнули вдалині гуси-лебеді і пропали за темним лісом. Гуси-лебеді давно собі поганої слави зажили, багато шкодили і маленьких дітей викрадали; дівчинка вгадала, що вони забрали її братика, кинулась їх наздоганяти. Бігла, бігла, аж стоїть пічка.

— Пічко, пічко, скажи, куди гуси-лебеді полетіли.

— З’їж мій житній пиріжок — скажу.

— У мого батечка і пшеничні не їдяться!

Пічка нічого не сказала.

Побігла дівчинка далі, бачить — росте яблуня.

— Яблуне, яблуне, скажи, куди гуси-лебеді полетіли.

— З’їж моє лісове яблуко — скажу.

— У мого батечка і садові не їдяться!

Яблуня нічого не сказала.

Побігла дівчинка далі, тече молочна річка, киселеві береги.

— Молочна річко, киселеві береги, куди гуси-лебеді полетіли?

— Поїж мого киселику з молоком — скажу.

— У мого батечка й вершки не їдяться!

І довго було б їй бігати полями та блукати лісом, та, на щастя, трапився їй їжак; хотіла вона була його копнути, та поколотися побоялась і питає:

— Їжачку, їжачку, чи не бачив, куди гуси-лебеді полетіли?

— Он туди! — показав.

Побігла — стоїть хатинка на курячих ніжках, стоїть-повертається. У хатинці сидить баба-яга — пика жилувата, нога глиняна; сидить і братик на лаві, грається золотими яблучками. Побачила його дівчинка, підкралася, схопила і навтьоки; а гуси-лебеді за нею навздогін летять; наженуть поганці — куди подітися? Тече молочна річка, киселеві береги.

— Річко-матінко, сховай мене!

— Поїж мого киселику!

Нічого не поробиш — поїла. Річка її посадила під бережок, гуси-лебеді пролетіли. Вийшла вона, сказала «Дякую!» — і знову біжить із братиком; а гуси повернулись, летять назустріч. Що робити? Біда! Стоїть яблуня.

— Яблуне, яблуне-матінко, сховай мене!

— З’їж моє лісове яблучко!

Швиденько з’їла. Яблуня її затулила гілочками, прикрила листочками; гуси-лебеді пролетіли. Вийшла і знову біжить із братиком, а гуси побачили — та за нею; зовсім налітають, уже крилами б’ють, тільки й дивись — із рук вирвуть! На щастя, на дорозі — пічка.

— Господине пічко, сховай мене!

— Поїж мого житнього пиріжка!

Дівчині швиденько пиріжка в рот, а сама в піч, сіла в челюсті. Гуси-лебеді політали-політали, покричали-покричали і ні з чим полетіли.

А дівчинка разом із братиком прибігла додому, а тут і батько з матір’ю прийшли.

Гуляли в чистім полі два Морози, два рідні брати, з ноги на ногу перескакували, рука об руку поляскували.

Каже один Мороз іншому:

— Братику Морозе — Червоний носе! Як би нам потішитися — людей поморозити?

Відповідає йому другий:

— Братику Морозе — Синій носе! Якщо людей морозити — то не в чистім полі нам гуляти. Поле все снігом замело, всі дороги занесло; ніхто не пройде, не проїде. Побіжімо краще до чистого бору! Там хоч і менше простору, зате забави буде більше. Ні-ні, та й стрінеться хтось дорогою.

Сказали — зробили. Побігли два Морози — два рідні брати в чистий бір.

Біжать, дорогою тішаться: з ноги на ногу перескакують, по ялинках, по сосенках постукують. Старий бір тріщить, молодий сосняк порипує. По пухкому снігу пробіжать — кора крижана; билинка з-під снігу виглядає — дмухнуть, наче бісером її обнижуть.

Зачули вони з одного боку дзвоник, а з іншого — бубонець: із дзвоником пан їде, із бубонцем — мужик.

Стали Морози раду радити, кому за ким бігти, кому кого морозити.

Мороз — Синій ніс, що молодший був, каже:

— Мені краще за мужиком погнатися. Його швидше дійму: кожушанка стара, латана, шапка драна, на ногах, окрім лаптів благеньких, нічого. Він же, певно, по дрова їде… А ти вже, братику, як сильніший за мене, за паном біжи. Бачиш, на ньому шуба ведмежа, шапка лисича, чоботи вовчі. Де вже мені за ним! Не подужаю.

Мороз — Червоний ніс тільки підсміюється.

— Молодий ти ще, — каже, — братику!.. Та хай уже по-твоєму. Біжи за мужиком, а я побіжу за паном. Як зійдемося під вечір, дізнаємось, кому була легка робота, а кому важка. А поки