Російські казки - Автор невідомий - Народні казки

Гусак вибіг надвір, на вулицю і потяг їх до крамниць.

Побачили прикажчики, кинулись рознімати; тільки хто до них доторкнеться — так і пристане!

Збіглися люди на ту дивовижу подивитися, вийшов купець із крамниці, бачить — щось не благе: що за друзі в дружини з’явилися?

— Зізнавайся, — каже, — у всьому; а то навіки так — злипнувшись — залишишся!

Нічого не поробиш, зізналася купчиха; купець узяв тоді — розняв їх, коханцеві шию намилив, а дружину додому одвів та добряче провчив, примовляючи:

— Ось тобі диво дивне! Ось тобі чудо небачене!

Ішов віл лісом; трапився йому назустріч баран.

— Куди, баране, йдеш? — спитав віл.

— Від зими літа шукаю, — сказав баран.

— Ходімо зі мною!

От ішли разом; трапилася їм назустріч свиня.

— Куди, свине, йдеш? — спитав віл.

— Від зими літа шукаю, — відповіла свиня.

— Ходи з нами!

Пішли втрьох далі; назустріч їм трапився гусак.

— Куди, гусаче, йдеш? — спитав віл.

— Від зими літа шукаю, — відповів гусак.

— Ну, ходи з нами!

От гусак пішов з ними. Ідуть, а назустріч їм півень.

— Куди, півню, йдеш? — спитав віл.

— Від зими літа шукаю, — відповів півень.

— Ходімо з нами!

От ідуть вони дорогою і розмовляють поміж себе:

— Як же, браття-товариство? Пора наближається холодна: де тепла шукати?

Віл і каже:

— А збудуймо хатину, бо й справді взимку замерзнемо.

Баран каже:

— У мене шуба тепла — бач, яка вовна! Я й так перезимую.

Свиня каже:

— А мені хоч які морози — я не боюся: зариюся в землю і без хати перезимую.

Гусак каже:

— А я сяду в середину ялини, одне крило простелю, а другим одягнуся, — мене ніякий холод не візьме; я й так перезимую.

Півень каже:

— І я теж!

Віл бачить — нема діла, треба самому дбати.

— Ну, — каже, — ви як собі хочете, а я буду хату будувати.

Збудував собі хатину і живе в ній.

От настала зима холоднюча, почали морози проймати; баран — нікуди діватися — приходить до вола:

— Впусти, брате, погрітися.

— Ні, баран, у тебе шуба тепла; ти й так перезимуєш. Не впущу!

— А як не впустиш, то я розженусь і виб’ю з твоєї хати колоду; тобі ж холодніше буде.

Віл думав-думав: «Дай-но впущу, а то, певно, й мене заморозить», — і впустив барана.

От і свиня замерзла, прийшла до вола:

— Впусти, брате, погрітися.

— Ні, не впущу; ти в землю зариєшся, і так перезимуєш!

— А не впустиш, то я рилом усі стовпи підрию і твою хату звалю.

Нічого не поробиш, треба впустити; впустив і свиню.

Тут прийшли до вола гусак і півень:

— Впусти, брате, до себе погрітися.

— Ні, не впущу. У вас по два крила: одне простелете, другим одягнетеся; і так перезимуєте!

— А не впустиш, — каже гусак, — то я весь мох із твоїх стін повищипую; тобі ж холодніше буде.

— Не впустиш? — каже півень. — То я вилечу на горище, всю землю зі стелі згребу; тобі ж холодніше буде.

Що робити волу? Впустив жити до себе і гусака з півнем.

От живуть вони та поживають у хатині. Відігрівся в теплі півень і почав пісеньки співати. Почула лисиця, що півень пісень співає, захотілося півником поласувати, та як дістати його? Лисиця виїхала на хитрості, пішла до ведмедя та вовка і сказала:

— Ну, дорогі кумоньки, я знайшла для всіх поживу: для тебе, ведмедю, — вола; для тебе, вовче, — барана, а для себе — півня.

— Добре, кумасю, — кажуть ведмідь і вовк, — ми твоїх послуг ніколи не забудемо! Ходімо ж, заколемо і поїмо!

Лисиця привела їх до хатини.

— Куме, — каже вона ведмедю, — відчиняй двері, я вперед піду, півня з’їм.

Ведмідь одчинив двері, а лисиця вскочила до хати. Віл побачив її і враз притис до стіни рогами, а баран почав гамселити в боки; з лисиці і дух вийшов.

— Що вона так довго з півнем упоратись не може? — каже вовк. — Відчиняй, брате Михайле Івановичу! Я піду.

— Ну, йди.

Ведмідь одчинив двері, а вовк ускочив до хатини.

Віл і його притис до стіни рогами, а баран ну гамселити по боках, і так його привітали, що вовк і дихати перестав.

Ведмідь чекав-чекав:

— Що він досі не може впоратися з бараном?! Піду-но я.

Увійшов до хатини, а віл з бараном і його так само привітали. Насилу вирвався і накивав п’ятами не озираючись.

У якомусь царстві, в далекому державстві жили собі дід та баба, і було у них три сини. Молодшого звали Іваном. Жили вони — не байдикували, невтомно працювали. Розлетілася раптом у тім царстві-державстві звістка: збирається чудо-юдо погане на їхню землю напасти, усіх людей понищити.

Засумували дід із бабою, загорювали, а сини кажуть:

— Підемо ми на чудо-юдо, будемо з ним битися на смерть.

Дід із бабою спорядили синів