Час настав - Костянтин Матвієнко

— Даруйте, Лахудрику, — перервав заспаний сту­дент, — але з Книгою ми потоваришували, і я її нікуди з дому не винесу. Як я уявляю, домовики дуже прив’язу­ються до своїх домівок і до людей, які там мешкають. То що ж будемо робити?

— Так отож, і я за те, — похнюпився стажер. — Звіду­сіль нас витісняють, скоро вимремо, як оті мамонти...

— Чекайте, — перервав Аскольд, — я спробую прос­то попросити Книгу, щоб вона вас не висвічувала. Рап­том вийде.

Він, відкинувши ковдру, підхопився з дивана. Дістав Книгу з шухляди письмового столу і жартівливо звер­нувся до неї:

— Тут несподівано з’ясувалося, що у нас є фольклор­но-езотеричні сусіди з казок та бувальщин, і вони ду­же просять, щоб ви, пані Книго, їх людям не показува­ли во ізбєжаніє, так сказать, і нєдопущеніє всяких казусов і ребусов,.. — Аскольд посміхаючись глянув на кудлату істоту.

— Ми ніякі не рєбус-казуси, ми прадавні сутності, старші за весь рід людський! — ображено сказав домо­вик і миттю розчинився у повітрі.

Потім знов з’явився і хутко зник.

— Ура! Виходить! Дякую вам, пані Книго! — вигук­нув, виникаючи вже на дивані.

— Усе гаразд? — спитав Аскольд, вдячно торкаю­чись обкладинки Книги. — Від мене також велика по­дяка, — додав, ховаючи її знову до столу.

— Так, — відповів домовик. — Аскольде, не подумай­те, що я нахаба якийсь, та чи не могли б ви допомогти іще в одній справі? Наша спільнота домовиків намага­ється не турбувати служителів Його і триматися подалі від попів, ксьондзів та інших пасторів, але нещодавно домовий комітет вашого будинку, домком себто, здав костьолу в оренду ваш підвал, і нам там тепер незручно кублитися, тобто клабитися, по-сучасному кажучи.

— А я що можу вдіяти? Той домком уже всіх дістав: здає нежитлові приміщення у будинку за фіктивними угодами, а готівку невідомо куди витрачає... Хай уже там буде осідок служителів, аніж казино. Чи, може, казино домовикам більше до вподоби? — запитав Аскольд.

— О, казино — це супер! Чи бордель підпільний — там стільки енергії! Харчуйся-підживлюйся хоч по ву­ха! А у служителів енергетики — кіт наплакав. Вони там склад гуманітарної допомоги обладнують, окроп­люють святою водою!

— Так, Лахудрію Пенатику, не буду я втручатися у справи домкому і служителів. Нічого доброго з цього не вийде, лише скандал зчиниться. Між іншим, цей будинок був колись власністю служителів і здавався ними у піднайм.

— Даруйте, мене звуть Лахудрик Пенатій. Друге ім’я походить від давньоримських богів домашнього затиш­ку. Я стажуюся на родинного домовичка за спеціалізаці­єю «Охорона помешкання від інфернальних впливів». Домовики у цих місцях не одну тисячу років живуть і з усіма завжди спільну мову знаходять. Але тепер нам важко, бо людей розплодилося багато і всі чомусь до центру Києва прагнуть переїхати. Тут повнісінько бю­рократів, депутатів, гендлярів (це бізнесмени по-вашо­му), студентів, бомжів, повій, туристів, бандитів, худож­ників, неформалів. Одне слово — середмістя. От ми й не справляємося. Тому й машини просто на вулицях провалюються під землю, а то й будинки тріщать та падають, як-от на Червоноармійській чи на Жилянській. А вони — у-у! — зажерливі пройдисвіти, все будують і будують. Нас мало, а ви ще й допомогти не хочете... — Лахудрик скривив мармизку, ніби зібравшись рюмсати.

— Слухайте, а горище вас не влаштує? Я там у ди­тинстві голубів пробував тримати. Домком уже заду­мав надбудувати мансарду, але ж перекриття де­рев’яні, фундаменти старі. Мама каже, що від цієї над­будови будинок обвалиться. Я допоможу вам улашту­ватися там і спробую захистити від домкому. Після сніданку сходимо подивимося.

— Гаразд, — просяяв домовичок, — коли я знадоб­люся, просто лясніть у долоні й покличте на ім’я. До зустрічі! — Він перетворився на сизо-жовтувату хма­ринку і розчинився в повітрі.

***

Аскольд доїдав матусині вареники з картоплею, коли передзвонила Христина. Виявляється, їм терміново тре­ба обговорити вчорашню подію в лаврських печерах, бо це ж наукова сенсація, на таких створюються імена авто­ритетних учених, гріх з цього не скористатися. Слід ви­робити спільну лінію поведінки. Вона за півгодини чека­тиме на нього в кав’ярні у Трубі[13] — там недорого. Все.

Аск привітався з Книгою. Переконався, що вона так само справно створює браму, втім, цього разу він не переступав її порога. Напис на першій сторінці ли­шався нечитабельним. Сховавши артефакт, він вий­шов на сходи й піднявся до дверей на горище. Ті вия­вилися металевими і замкненими — неприємний сюрприз. Ляснувши у долоні, покликав:

— Лахудрику!

Домовик миттєво матеріалізувався просто перед Аскольдовим обличчям, зависнувши у повітрі догори дригом.

— Що, замкнено? — спитав чомусь весело. — Як ме­ні подобаються замкнені двері!

Схопивши Аскольда за руку, несподівано сильно по­тягнув його вперед. Не встиг хлопець злякатися того, що вдариться лобом у двері, як вони зі стажером були вже на горищі. Задоволено поглянувши на Аска, домо­вичок пояснив:

— Проведення істот матеріального світу крізь стіни, скелі, замкнені двері та інші непереборні для них перепо­ни є обов’язковим умінням для домовиків другого курсу навчання. Залік з цієї дисципліни складається окремо. Використовуються спочатку таргани, потім миші, щури, коти й великі собаки. А от людину я провів уперше, а ви, між іншим, важкі! — Лахудрик кумедно задер носа.

— До речі, про мишей, щурів та й тарганів. А не мож­на їх позбутися з вашою допомогою? А то дістали, щи­ро кажучи, — поскаржився Аскольд.

— Зробимо. Тут неподалік готелем «Хам-Ят» вид на тисячолітній Собор соборів спотворили. До тих хамів і переселимо. Ще трохи — до мерії.

Горище було чисто прибране, звільнене від звично­го мотлоху — напевне підготовлене до євроремонту з добудовою мансардного поверху.

Домовичок-стажер облетів усе приміщення, задово­лено прицмокуючи, і знову повернувся до Аскольда.

— Так, тут чудово! А тепер повторюйте за мною: я від імені всіх сусідів, мешканців дому сього, дозволяю тут, на горищі, жити домовикам усіх різновидів, чинів та ступенів роду Пенатіїв. Нехай ні від кого не буде їм ані кривди, ані неспокою. Живіть з миром.

Аск слухняно повторював. Домовичок додав:

— І ще: своїм представником у громаді домовиків на горищі призначаю Лахудрика Пенатія, домовичка-стажера. Тепер все!

Щойно було вимовлено останні слова, у сутінках горища почали виникати різних розмірів і кольорів