💙💛 Класика💙💛 Зарубіжна література💙💛 Дитячі книги💙💛 Сучасна проза💙💛 Фантастика💙💛 Детективи💙💛 Поезія💙💛 Наука, Освіта💙💛 Бойовики💙💛 Публіцистика💙💛 Шкільні підручники💙💛 Фентезі💙💛 Блог💙💛 Любовні романи💙💛 Пригодницькі книги💙💛 Біографії💙💛 Драматургія💙💛 Бізнес-книги💙💛 Еротика💙💛 Романтична еротика💙💛 Легке чтиво💙💛 Бойовик💙💛 Бойове фентезі💙💛 Детектив💙💛 Гумор💙💛 Езотерика💙💛 Саморозвиток, Самовдосконалення💙💛 Психологія💙💛 Дім, Сім'я💙💛 Еротичне фентезі💙💛 Жіночий роман💙💛 Сучасний любовний роман💙💛 Любовна фантастика💙💛 Історичний роман💙💛 Короткий любовний роман💙💛 Детектив/Трилер💙💛 Підліткова проза💙💛 Історичний любовний роман💙💛 Молодіжна проза💙💛 Бойова фантастика💙💛 Любовні романи💙💛 Любовне фентезі💙💛 Інше💙💛 Містика/Жахи💙💛 Різне
всі жанри
Свіжі відгуки
Гість Тетяна
9 листопада 2024 18:08
Інтригуючий детектив. Дуже сподобалася книга
Червона Офелія - Лариса Підгірна
Олена
31 жовтня 2024 19:00
Cучасне українське любовне фентезі - обожнюю 👍 дякую авторці
Неідеальна потраплянка - Ліра Куміра
Таміла
29 вересня 2024 17:14
Любовна фантастика - це топ!
Моя всупереч - Алекса Адлер
Василь
23 вересня 2024 12:17
Батько наш Бандера, Україна Мати…
...коли один скаже: Слава Україні! - Степан Бандера
Сайт україномовних книжок » 💙💛 Інше » Час настав - Костянтин Матвієнко

Час настав - Костянтин Матвієнко

Читаємо онлайн Час настав - Костянтин Матвієнко
відповів полонений. — Бачили, як за тобою крався невеликий загін римлян, — їх учора порубали міс­цеві дикуни. Потім знайшли ваші сліди вже на цьо­му березі...

— Що наказав вам Каїфа? Хто це був із тобою? — не­терпляче перервав його Андрій.

— Це Єхиїл, довірений душогуб Каїфи. Він наказав прибрати тебе до того, як ти дістанешся цього місця. А в разі, коли підеш в інші землі, то не чіпати, а йти на­зирці, і за слушної нагоди мені слід було просто вика­зати тебе місцевим племенам як небезпечного чаклу­на, що прийшов украсти їхні душі.

Апостол засміявся.

— Ну, що таке душа у нашому розумінні, їм слід ще довго втовкмачувати, хоча в чомусь первосвященик був правий: ми йдемо цими нетрями у пошуках незатьмарених, наївних душ. — Він хитнув головою в бік своїх супутників, які тим часом, підсвічуючи собі смо­лоскипами, обшукували мертвого Єхиїла. — Що ж мені з тобою робити? Не хочу брати гріха на душу, зав­тра вирішу, як вчинити. То кажеш, первосвященик пе­редбачив, куди я прямуватиму?

— Так, він сказав, на правий берег Борисфену — там, де гори відтинає від нього невелика притока, а за нею починаються оболоні.

— Що ж, ти спізнився лише на день. І я не дивуюся, що Каїфа знав, куди я піду.

До співрозмовників наблизився Ілько.

— Ретельно обшукай його та знайди, чим зв’яза­ти. — наказав Андрій юному венедові рідною для то­го мовою.

Хлопець дістав із широкої хламиди бранця два но­жі, чималий шкіряний мішок з римськими динаріями, торбинку з сіллю. Тоді міцно зв’язав йому руки та ноги відірваними від його ж одежини довгими смужками тканини. Нижче схилом венеди знайшли ще один великий мішок із харчами і всілякими корисни­ми у подорожі речами. Серед них був невеликий, десь із лікоть, жезл. Він являв собою палицю зі світ­лої деревини, оповиту вісьмома повздовжніми сріб­ними карбованими пелюстками, що сходилися у срібне ж руків’я. Пелюстки прикрашали золоті візе­рунки й написи, а навершя жезла було зроблене з овального напівпрозорого чорного каменю у срібно-золотій оправі. У глибині камінь пульсував мінливим білим світлом. Андрій дуже зрадів цій знахідці. Повернувшись до бранця, він запитав:

— Трамаїле, не повірю, що Каїфа сам віддав тобі Да­видів скіпетр. Як він опинився в тебе?

— Тієї лихої п’ятниці, — відповів чоловік, — коли розірвалася завіса Храму і стало темно серед дня та вдарив грім, я був біля Ковчега і дуже перелякався. Ко­ли розвиднилося, побачив я, що Ковчег зник без сліду, кедрова скринька, де лежав скіпетр, геть розсипалась, а сам він почорнів, камінь став тьмяним, немов зви­чайний шматок обсидіану.

— Хіба ж Ковчег дев’ятсот років тому не викрав із Храму ще син царя Соломона Менелік, та не відвіз його своїй матері, цариці Савській Македі, чи то до Аравії, чи до Абіссинії?

— Каїфа казав, що Менеліка обдурили, підсунувши йому копії Скрижалів та Ковчега, а справжні таєм­но зберігалися у Храмі, — відповів Трамаїл.[10]

— То що ж із Давидовим скіпетром?

— Я сховав його у щілині між каменями Стіни бі­ля самого входу до Храму. Каїфа ж, прибігши, перш за все кинувся до Ковчега. Побачивши, що він зник разом зі Скрижалями, впав на підлогу, почав розди­рати обличчя своє нігтями, рвати волосся та рида­ти. Про скіпетр навіть і не згадав, мабуть, вважав, що той також пропав. Згодом я переховав його в себе вдома. Пробував чистити камінь, але все мар­но. Крім того, з кожним днем скіпетр важчав. Та я все одно взяв його в цю подорож. Думав, уже коли стане такий важкий, що не зможу його нести, то десь сховаю, а потім на зворотному шляху заберу. Та як рушили ми на північний схід, то жезл почав лег­шати щодня. А позавчора ми заночували на горі над озером, де твої венеди з римлянами билися. На ра­нок я дивлюся, скіпетр став зовсім як новий: камінь знову світлом живим засвітився, мигдалеве дерево побіліло, і срібло стало чисте. Жезл повернув свою первинну вагу.

— Що ж, скіпетр узяв правильний напрямок, він прагнув туди, де колись його було створено — до вів­таря Аратти. Ось! Утім, ці знання тобі марні. Що ж ме­ні з тобою робити? — спохмурнів Андрій.

— Учителю! — Ілько, який мовчки слухав розмову, звернувся раптом до Апостола, білозубо усміхаю­чись. — Віддаймо його відунам. Вони його трохи під­годують, а у Зміїв день на жертовнику заріжуть та са­мого згодують гадам повзучим, щоб ті свого володаря, Змія-Трояна підземного, просили, аби нам допомагав та бід не посилав.

— Ач, таке мале, а вже кровожерливе, — посміх­нувся Андрій. — Він же твій ближній, негідно це... Чекай, а як це ти арамейську мову раптом став ро­зуміти?

— Та яку там арамейську, ви ж по-нашому з ним ба­лакали, — знизав плечима Ілько.

— Ти що тут вар’ята[11] граєш, голубе мій сизокрилий, га?! — скипів Андрій. — Кажу тобі: арамейською ми з цим лохом тертки терли! — скористався першим по­кликаний Апостол мовними зворотами початку тре­тього тисячоліття.

— Тю! А це ви якою заговорили? — здивувався па­рубок.

— Згодом поясню! — Андрій зумисне відповідав арамейською. — Не все тобі одразу слід знати.

— То й не треба. Ну то як, ведемо цього лиходія до відунів?

— Схоже, дар розуміння мов, хоча й не всіх, до тебе також перейшов. Як тут колись казатимуть, з ким по­ведешся, від того й наберешся. Ось! Гаразд, Ільку, зби­раймося. Підганяй усіх, забирайте Трамаїла і рушай­мо, он уже розвиднюється.

Нові знайомства, і немало. Усе наразі ніби вдало?

Удома Аск перш за все дослідив вміст холодильника. Трохи вгамувавши голод, завалився спати. Книгу по­просив зачекати у ящику старого, ще дідового письмо­вого столу. Вже надвечір його розбудила мати. Посва­ривши за гультяйство і брудний посуд, нагодувала смачною вечерею та пішла до своєї кімнати чи то готу­ватися до лекцій, чи то дивитися серіал. Аскольд ли­шився сам. Треба було зібратися з думками й розвіяти­ся водночас. Що може ліпше допомогти, як не вечірнє середмістя у компанії з пляшкою пива[12] Вислизнувши з дому, пішов залитим жовтим світлом Майданом та Хрещатиком до Європейської площі й Марийського парку. Черевики ковзалися по брудному снігу, об­личчя приємно холодив вологий вітер. Аскольд не мав з ким поділитися своїми останніми пригодами. Друзі дитинства вже не були настільки близькі і щирі, як колись. З однокурсників добрим товаришем ніхто так і не став. Постійної дівчини

Відгуки про книгу Час настав - Костянтин Матвієнко (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: