Міфи України - Автор невідомий

Святому Юрію (Георгію) приписується влада над вовками, без сумніву, тому, що на нього, так само, як на святого пророка Іллю та архістратига Михаїла, перенесено риси язичницького бога-громовика*, а вовк є зооморфічним образом демона. І таке зображення святого Георгія властиве не лише руському народові, а й багатьом іншим. Так, мусульмани в давнину сполучали Іллю й Георгія в один образ

Khidrelleza; абазини вшановують обох названих святих в один і той же день. Сама влада святого Георгія над вовками виробилася, на думку академіка Веселовського, «з ідеї приборкання: St Georges leur serre la gueule, кажуть y Франції; вони — це негативний символ, як у північного Одина, який водночас зветься й ворогом вовка, й годує двох вовків зі свого столу, а вовки звуться його псами». У руському духовному великому вірші Єгорій Хоробрий зустрічає саме вовків і заповідає їм їсти лише «велене, від святого Єгорія благословенне» (дозволене, вказане); «що у вовка в зубах, те Єгорій дав», — говорить руське народне прислів’я. В ролі годувальників вовків в українських і взагалі руських легендах, поряд зі святим Георгієм, виводяться також Спаситель і святий Микола, подібно до того, як в осетинській легенді — Бог. Святого Георгія легенди подають у таких випадках на білому коні, або старим, навколо якого вовків — сила-силенна; вовки — його хорти (так само в Литві та у естів); він — вовчий пастир, як у осетинів святий Феодор Тирон (Тутир), інший змієборець.

Святий Юрій призначає в поживу вовкам не тільки тварин, а й людей: так народ пояснює випадки розтерзання вовками людей.

Одна жінка, — розповідає легенда, записана в Харківському повіті, — вийшла якось надвір і бачить біля їхніх воріт святого Юрія на білому коні. А за ним покірно біжать вовки. Вона злякалася, вбігла в хату і розповіла своєму чоловікові. Тому схотілося поглянути на це диво. Наступної ночі пішов він до лісу і виліз на дерево. Бачить — на білому коні їде святий Юрій, а за ним біжать вовки. Зліз Юрій з коня, сів на траві, а вовки лягли навколо нього. І каже він до вовків: «Тобі, сіроманцю, на вечерю ягнятко, яке оце там лежить; тобі (до другого) — оце ягня; тобі — оте…» Усім, усім указав вечерю, а одному старому, кривому вовку нічого було вже вказати. Юрій і каже до нього: «А тобі, старий вовче, отой чоловік, що сидить на дубі». Й поїхав собі далі. Всі вовки порозскакувалися по тих місцях, куди послав їх Юрій, а кривий підійшов до дуба, сів на задні лапи, та й сидить — чекає, коли злізе той чоловік. Однак чоловік з дерева не злізає. Сидів, сидів він на дубі, отак і пересидів вовка: вовк устав з-під дуба й побіг шукати собі іншої поживи.

Тоді чоловік — хутчіше з дуба і ходу. Прибіг до пилярів, які поблизу пиляли колоди. «Добрі люди! — став він благати.

— Прийміть мене до себе, я вам допомагатиму». Ті прийняли його, нагодували, а він їм допомагав колоди пиляти. А коли лягли вони спочивати, чоловік той і каже їм: «Бережіть мене, добрі люди, щоб вовки не злапали: якщо встережете, вік на вас за те працюватиму». Вони поклали його посередині між собою, вкрили своїми свитами та кожухами і заснули. Вранці, щойно попрокидалися, роззирнулися, — нема того чоловіка: вовк все-таки злапав його.

Споріднена легенда, записана в Олександрівському повіті, проводить мораль, що все на світі відбувається за Божим помислом і Його ухвалою.

Ішли якось шляхом-дорогою двоє чоловіків. Один і каже: «Давай десь уже станемо на ніч, бо я боюсь вовків». А другий відповідає: «Я сам від чотирьох вовків одіб’юся». — «Ні, — каже перший, — краще зупинимося на ніч: Бог його Святий знає, що воно ще буде». — «Буде те, що я знаю», — відповів другий. Ось той, котрий не боявся вовків, пішов собі далі дорогою, а той, який боявся, попрямував на вогонь, що блимав у степу. Приходить до багаття, а там вовків — сила-силенна, а посередині — Юрій варить їм їсти. «Не бійся, чоловіче, — каже Юрій,

— вони тебе не зачеплять. Звідкіля ти?» Чоловік той розповів, як ішли вони вдвох. «Я, — говорить, — кажу: Бог знає, що ще буде, а він каже: буде те, що я сам знаю». Ось Юрій і послав чотирьох вовків. Прибігають вони назад — не взяли. Послав він ще шістьох — і ті не взяли. Послав він нарешті дванадцятьох, які й розірвали нерозважного сміливця. Це йому так Бог учинив за те, що він казав: «сам знаю, що буде». Так говорити не годиться, треба казати завше: буде так, як Бог дасть.

Взагалі слід зауважити, що на Україні, як і у Великоросії, простолюд твердо вірить, що «все на світі твориться не нашим розумом, а Божим судом». З безлічі народних оповідей на цю тему наведемо тут для ілюстрації всього лиш одну, записану в Острогозькому повіті.

Сидить собі чоловік та цюкає щось сокирою. А Бог тоді ще ходив по землі мандрівником. Ось підходить Він до цього чоловіка й каже: «Здоров був, чоловіче!» — «Доброго здоров’я!» — «Хай Бог помагає!» — «Спасибі!» — «А що ти оце, чоловіче, робиш?» — «Човник», — відповідає той. — «Як Бог дасть, то й буде човник», — зауважив Мандрівник.

— «Тут і без Бога видно, що буде човник», — каже чоловік і далі собі цюкає. Цюкає та й цюкає, коли роздивився, а вже той човник і не виходить. «То змайструю я ночви», — вирішив він. Знову йде Мандрівник: «Здоров був, чоловіче!» — «Доброго здоров’я!» — «Хай Бог помагає!» — «Спасибі!» — «А що ти оце, чоловіче, робиш?» — «Ночви», — відповідає той. — «Як Бог дасть, то будуть ночви».

Розсердився чоловік і каже: «Тут і без Бога видно, що будуть ночви», — і далі собі цюкає. Цюк. та й цюк, коли роздивився, а вже й ночви не виходять. — «Тож зроблю я собі в такому разі корячок», — надумався він і став знову цюкати. Де не взявся — знову Мандрівник. — «Здоров був, чоловіче!» — «Доброго здоров’я!» — «Хай Бог помагає!» — «Спасибі!» — «А що ти оце робиш?» — «Корячок». — «Бог