Золоте теля - Євген Петрович Петров
Під високими, як дах, рифленими крилами літака ходили малесенькі механіки в шкіряних пальтах. Три пропелери поволі крутилися, вентилюючи пустелю. На квадратних вікнах пасажирської кабіни хиталися завіски з плюшевими кульками. Пілот, притулившись спиною до алюмінієвих сходів, їв пиріжок, запиваючи його нарзаном з пляшки.
— Ми пасажири! — викрикнув Остап, важко дихаючи. — Два квитки першого класу!
Йому ніхто не відповів. Пілот кинув пляшку і почав одягати рукавиці з розтрубами.
— Є місця? — повторив Остап, хапаючи пілота за руку.
— Пасажирів не беремо, — сказав пілот, взявшись за поручні сходів. — Це спеціальний рейс.
— Я купую літак! — вигукнув великий комбінатор. — Загорніть у папір!
— З дороги! — крикнув механік, підіймаючись вслід за пілотом. Пропелери зникли в коловороті швидкого руху. Здригаючись і похитуючись, літак почав робити розворот, стаючи проти вітру. Повітряний вихор відштовхнув мільйонерів назад до горба. З Остапа злетів капітанський картуз і покотився в бік Індії з такою швидкістю, що його прибуття в Калькутту можна було чекати не пізніше, як за три години. Так би він і вкотився на головну вулицю Калькутти, викликаючи своєю загадковою появою увагу кіл, близьких до Інтелліндженс-Сервіс, коли б літак не полетів і буря не припинилася. Літак ще блиснув у повітрі ребрами і зник у сонячному світлі. Остап збігав по картуз, який повис на кущі саксаулу, і промовив:
— Транспорт відбився від рук. З залізницею ми посварилися. Повітряні шляхи сполучення для нас закриті. Пішки? Чотириста кілометрів. Це не викликає натхнення. Лишається одне — прийняти іслам і рухатись на верблюдах.
Щодо ісламу, то Корейко промовчав, але думка про верблюди йому сподобалася. Манливий вигляд вагона-ресторану збудив у ньому бажання здійснити розважальну подорож лікаря — громадського діяча, звичайно, без гусарства, але й не позбавлену деякої пихи.
Аули, які прибули на змичку, ще не роз'їхалися, і верблюдів пощастило купити недалеко від Гремячого Ключа. Кораблі пустелі обійшлися по сто вісімдесят карбованців.
— Як дешево! — прошепотів Остап. — Давайте купимо п'ятдесят верблюдів. Або сто!
— Це гусарство, — похмуро сказав Олександр Іванович. — Що з ними робити? Вистачить і двох.
Казахи з вигуками посадили мандрівників поміж горбами, допомогли прив'язати чемодан, мішок і харчі на дорогу — бурдюк з кумисом і двох баранів. Верблюди підвелися спочатку на задні ноги, від чого мільйонери низько вклонилися, а потім на передні ноги і пішли уздовж полотна Східної Магістралі. Барани, прив'язані мотузками, трусилися позаду, час від часу лишаючи китяшки і наповнюючи повітря несамовитим меканням.
— Гей, шейх Корейко! — вигукнув Остап. — Олександр Ібн-Іванович! Життя чудове?
Шейх нічого не відповів. йому дістався ледачий верблюд, і він люто бив його по плішивому заду саксауловою палицею.
Розділ XXXI
БАГДАД
Сім днів верблюди з новоявленими шейхами тяглися пустелею.
На початку подорожі в Остапа був дуже веселий настрій. Все його тішило: і Олександр Ібн-Іванович, що смішно борсався поміж верблюжими горбами, і ледачий корабель пустелі, який намагався ухилитися від своїх обов'язків, і мішок з мільйоном — ним великий комбінатор підганяв непокірних баранів. Себе Остап називав полковником Лоуренсом.
— Я — емір-динаміт! — викрикував він, погойдуючись на верблюжому хребті. — Якщо через два дні ми не дістанемо пристойних харчів, я здійму заколот якогось племені. Слово честі! Призначу себе уповноваженим пророка і оголошу священну війну, джіхад. Наприклад, Данії. Навіщо датчани замучили свого принца Гамлета? В сучасному політичному становищі навіть Лігу націй задовольнив би такий привід для війни. Їй-богу, куплю в англійців на мільйон гвинтівок — вони люблять продавати вогнепальну зброю племенам, — і марш-марш на Данію. Німеччина пропустить— в рахунок репарацій. Уявляєте собі вторгнення племен у Копенгаген? Попереду всіх — я на білому верблюді. Ех, немає Паніковського! Йому б датську гуску!..
Та через кілька днів, коли від баранів лишилися лише мотузки, а кумис весь випили, навіть емір-динаміт засмутився і лише меланхолійно бурмотів:
— «В песчаных степях аравийской земли три гордые пальмы зачем-то росли».
Обидва шейхи дуже схудли, обідралися, обросли бородами і стали схожими на дервішів з небагатої парафії.
— Ще трохи терпіння, Ібн-Корейко, — і ми приїдемо до містечка, яке не поступиться перед Багдадом. Плоскі дахи, тубільні оркестри, східні ресторанчики, солодкі вина, легендарні дівчата і сорок тисяч шашликів, карських, турецьких, татарських, месопотамських і одеських. І нарешті — залізниця.
На восьмий день мандрівники під'їхали до старовинного кладовища, До самого обрію закам'янілими хвилями простяглися ряди напівциркульних гробниць. Небіжчиків тут не закопували. їх клали на землю, обмуровуючи камінними ковпаками. Над попільним містом мертвих виблискувало страшне сонце. Древній Схід лежав у своїх гарячих трунах.
Комбінатори шмагонули верблюдів і незабаром в'їхали в оазис. Зелені факели тополь далеко навколо осявали місто, віддзеркалюючись у залитих водою квадратних рисових полях. Самотньо стояли карагачі, які відтворювали форму гігантського глобуса на дерев'яній ніжці. Почали зустрічатися ішаки, на яких їхали верхи товстуни в халатах, з в'язками клеверу.
Корейко і Бендер їхали повз крамнички, які торгували зеленим тютюном у порошку і смердючим милом, конусна форма якого нагадувала головки шрапнелі. Ремісники з білими серпанковими бородами морочилися над мідними листами, скручуючи з них тази і вузькогорлі глечики… Шевці сушили на сонці маленькі шкурки, пофарбовані чорнилом. Темно-сині, жовті і блакитні кахлі мечетей виблискували ріденьким, скляним світлом.
Решту дня і всю ніч мільйонери як убиті проспали в готелі, а вранці, викупавшись у білих ваннах, поголилися і пішли до міста.
Безхмарний настрій шейхам псувала необхідність волочити за собою чемодан і мішок.
— Я вважаю своїм першим обов'язком, — сказав хвалькувато Бендер, — познайомити вас з чарівним погрібцем: зветься він «Під місяцем». Я тут бував років п'ять тому, читав лекції про боротьбу з абортами. Який погрібець! Ніжний присмерк, прохолода, хазяїн — з Тіфліса, місцевий оркестр, холодна горілка, танцюристки з бубонами і кімвалами. Заліземо туди на цілий день. Адже в лікаря — громадського діяча можуть бути свої мініатюрні слабкості? Я пригощаю. Золоте теля відповідає за все.
І великий комбінатор потряс своїм мішком.
Проте погрібка «Під місяцем» вже не було. Остап аж здивувався, дізнавшись, що не було і тієї вулиці, на якій дзвеніли бубони і кімвали. Тут йшла пряма європейська вулиця, яка забудовувалася одразу на всю свою довжину. Стояли паркани, нависла алебастрова пилюка і вантажні машини підігрівали і так пекуче повітря. Подивившись
