Дванадцять стільців. Золоте теля - Євген Петрович Петров
Черговий номер журналу мод містив у собі портрети проклятої суперниці в чотирьох строях: 1) в чорнобурих лисах, 2) з діамантовою зіркою на чолі, 3) в авіаційному костюмі (високі чобітки, найтонша зелена куртка і рукавички, розтруби яких були інкрустовані смарагдами середньої величини) і 4) в бальному туалеті (каскади коштовностей і трошки шовку).
Еллочка вчинила мобілізацію. Тато-Щукін взяв позику в касі взаємодопомоги. Більш як тридцять карбованців йому не дали. Нове потужне зусилля підрізало в корені господарство. Доводилось боротися в усіх царинах життя. Нещодавно одержано фотографії міс у її новому замку у Флоріді. Довелось і Еллочці придбати нові меблі. Вона купила на аукціоні два м'які стільці. (Вдала покупка! Ніяк не можна було обминути!) Не спитавши чоловіка, Еллочка взяла гроші з обідніх сум. До п'ятнадцятого залишилось десять днів і чотири карбованці.
Еллочка з шиком провезла стільці по Варсонофіївському провулку. Чоловіка дома не було. А втім, він незабаром прийшов, тягнучи з собою портфель-скриню.
— Хмарний муж прийшов, — виразно сказала Еллочка. Всі слова вимовляла вона чітко, і вони вискакували у неї швидко, як горошинки.
— Здрастуй, Оленочко! А це що таке? Звідки стільці?
— Хо-хо!
— Ні, справді?
— Кр-расота!
— Так. Стільці гарні.
— Зна-ме-ни-ті!
— Подарував хто-небудь?
— Ого!
— Як?! Невже ти купила? На які ж кошти? Невже на господарські? Адже я тисячу разів говорив тобі…
— Ернестуля! Хамиш!
— Ну, як же так можна робити?! Адже нам нічого буде їсти!
— Подумаєш!..
— Але ж це обурлива річ! Ти живеш не по грошах!
— Жартуєте!
— Так, так. Ви живете не по грошах…
— Не вчіть мене жити!
— Ні, поговорімо серйозно. Одержую двісті карбованців…
— Тьма!
— Хабарів не беру, грошей не краду і робити фальшиві не вмію…
— Жах!
Ернест Павлович замовк.
— От що, — сказав він нарешті, — так жити не можна.
— Хо-хо, — сказала Еллочка, сідаючи на новий стілець.
— Нам треба розійтись.
— Подумаєш!
— Ми не зійшлись характерами. Я…
— Ти товстий і красивий парниша.
— Скільки разів я просив не називати мене парнишею!
— Жартуєте!
— І звідки у тебе цей ідіотський жаргон!
— Не вчіть мене жити!
— О, чорт! — крикнув інженер.
— Хамите, Ернестуля.
— Розійдімось мирно.
— Ого!
— Ти мені нічого не доведеш! Ця суперечка…
— Я поб'ю тебе, як дитину.
— Ні, це вкрай нестерпно. Твої докази не можуть стримати мене від того наміру, який я примушений зробити. Я зараз же іду по биндюжника.
— Жартуєте!
— Меблі ми поділимо порівну.
— Жах!
— Ти будеш одержувати сто карбованців на місяць. Навіть сто двадцять. Кімната залишиться у тебе. Живи, як тобі хочеться, а я так не можу…
— Знаменито, — сказала Еллочка презирливо.
— А я переїду до Івана Олексійовича.
— Ого!
— Він виїхав на дачу і залишив мені на літо всю свою квартиру. Ключ у мене… Немає тільки меблів.
— Кр-расота!
Ернест Павлович за п'ять хвилин повернувся з двірником.
— Ну, гардероб я не візьму, він тобі потрібніший, а от письмовий стіл, будь так ласкава… І один цей стілець візьміть, голубе. Я візьму один із цих двох стільців. Я думаю, що маю на це право?!
Ернест Павлович зв'язав свої речі у великий клунок, загорнув чоботи в газету і повернув до дверей.
— У тебе вся спина біла, — сказала Еллочка грамофонним голосом.
— До побачення, Олено.
Він ждав, що дружина хоч у даному разі стримає себе від звичайних металічних словечок. Еллочка теж відчула всю важливість моменту. Вона напружилась і стала добирати відповідних для розлуки слів. Вони швидко найшлись.
— Поїдеш в таксо? Кр-расота!
Інженер лавиною скотився по сходах.
Вечір Еллочка просиділа з Фімою Со? бак. Вони обмірковували надзвичайно важливу подію, що погрожувала перекинути шкереберть світову економіку.
— Здається, носитимуть довге і широке, — говорила Фіма, по-курячому втягаючи голову в плечі.
— Тьма.
І Еллочка з пошаною глянула на Фіму Собак. Мадмуазель Со? бак зажила слави культурної дівчини: в її словнику було близько ста вісімдесяти слів. До того ж їй було відоме одне таке слово, яке Еллочці не могло навіть приснитись.
Це було багате слово: гомосексуалізм, Фіма Собак, безперечно, була культурна дівчина.
Жвава розмова затяглась далеко за північ.
О десятій годині ранку великий комбінатор ввійшов у Варсонофіївський провулок. Попереду біг учорашній безпритульний хлопчик. Він показав будинок.
— Не брешеш?
— Що ви, дядю…