Дванадцять стільців - Євген Петрович Петров

Начальник для тоншого визначення суті «Гігроскопічного вісника» поворушив пальцями.

Трубецькой-Ляпіс подивився на свої штани з білої рогожі, одхилив корпус назад і співуче сказав:

— «Балада про гангрену».

— Цікаво, — зауважила гігроскопічна персона. — Давно вже час у популярній формі проводити ідеї профілактики.

Ляпіс негайно задекламував:

Терпів Гаврило від гангрени,

Гаврило від гангрени зліг…

Далі тим самим молодецьким чотиристопним ямбом розповідалося про Гаврила, який через темноту свою вчасно не пішов до аптеки і загинув тому, що не змазав ранки йодом.

— Ви робите успіхи, Трубецькой, — похвалив редактор, — але хотілось би більшого… Ви розумієте?

Він зарухав пальцями, але страшну баладу взяв, обіцявши заплатити у вівторок.

У журналі «Будні морзиста» Ляпіса зустріли гостинно.

— Добре, що ви прийшли, Трубецькой. Нам якраз потрібні вірші. Тільки — побут, побут, побут. Ніякої лірики. Чуєте, Трубецькой? Що-небудь з життя потельпрацівників і водночас, ви розумієте?..

— Учора саме я задумався над побутом потельпрацівників. І у мене народилася така поема. Називається: «Останній лист». От…

Поштарював Гаврило справно,

Носив газети і листи…

Історія про Гаврила була вкладена в сімдесят два рядки. Наприкінці вірша листоноша Гаврило, пронизаний кулею фашиста, приносить, проте, лист за адресою.

— Де ж усе це відбувалося? — запитали Ляпіса. Питання було закономірне. В СРСР нема фашистів, за кордоном нема Гаврил, членів спілки працівників зв'язку.

— У чому річ? — сказав Ляпіс. — Усе відбувається, звичайно, у нас, а фашист переодягнений.

— Знаєте, Трубецькой, напишіть-но краще нам про радіостанцію.

— А чому ви не хочете листоноші?

— Хай полежить. Ми його беремо умовно.

Засмучений Никифор Ляпіс-Трубецькой пішов знову в «Герасим і Муму». Наперников уже сидів за своєю конторкою. На стіні висів набагато збільшений портрет Тургенєва, в пенсне, болотяних чоботах і з двостволкою навпереваги. Поруч Наперникова стояв конкурент Ляпіса — віршувальник з передмістя.

Почалася стара пісня про Гаврила, але вже з мисливським ухилом. Витвір ішов під назвою: «Молитва браконьєра».

Гаврило в засідці ждав зайця,

Гаврило зайця вполював…

— Дуже гарно! — сказав добрий Наперников. — Ви, Трубецькой, у цьому вірші перевершили самого Ентіха. Тільки треба дещо виправити. По-перше — викиньте з коренем «молитву».

— І зайця, — сказав конкурент.

— Чому ж зайця? — здивувався Наперников.

— Тому що не сезон.

— Чуєте, Трубецькой, змініть і зайця.

Поема в трансформованому вигляді мала назву «Наука браконьєрові», а зайців замінено на бекасів. Потім виявилося, що й бекасів улітку не стріляють. В остаточній формі вірші звучали:

Гаврило в засідці ждав птаха,

Гаврило птаха вполював… і т. д.

Поснідавши в їдальні, Ляпіс знову взявся до роботи. Білі штани миготіли в пітьмі коридорів. Він входив до редакцій і продавав багатоликого Гаврила.

До «Кооперативної флейти» Гаврила здано під назвою: «Еолова флейта».

Служив Гаврило за прилавком,

Гаврило флейти продавав…

Простаки з товстого журналу «Ліс, який він є» купили у Ляпіса невелику поему «На узліссі». Починалась вона так:

Ішов Гаврило зелен гаєм,

Гаврило вирубав бамбук…

Останній за той день Гаврило працював на хлібопеченні. Йому найшлось місце в редакції «Робітника булки». Поема мала довгу і сумну назву: «Про хліб, якість продукції і про кохану». Поема присвячена була загадковій Хіні Члек. Початок її був як завжди епічний:

Служив Гаврило у пекарні,

Гаврило паляниці пік.

Посвяту, після делікатної боротьби, викинули.

Найсумнішим було те, що Ляпісу грошей ніде не дали. Одні обіцяли дати у вівторок, інші — в четвер або п'ятницю — через два тижні. Довелось іти позичати гроші в табір ворогів — туди, де Ляпіса ніколи не друкували.

Ляпіс спустився з п'ятого поверху на другий і ввійшов у секретаріат «Верстата». Як на біду, він одразу ж зіткнувся з роботягою Персицьким.

— А! — скрикнув Персицький. — Ляпсус!

— Слухайте, — сказав Никифор Ляпіс, знизивши голос, — дайте три карбованці. Мені «Герасим і Муму» винен купу грошей.

— П'ятдесят копійок я вам дам. Почекайте. Я зараз прийду.

І Персицький вернувся, привівши з собою десяток співробітників «Верстата».

Зав'язалась загальна розмова.

— Ну, як торгували? — питав Персицький.

— Написав чудові вірші!

— Про Гаврила? Що-небудь селянське? «Орав Гаврило на світанку, Гаврило плуг боготворив»?

— Що Гаврило! Адже це халтура! — боронився Ляпіс. — Я написав про Кавказ.

— А ви були на Кавказі?

— Через два тижні поїду.

— А ви не боїтесь, Ляпсус? Адже там шакали!

Так я і налякався! Вони ж на Кавказі не отруйні!

Після цієї відповіді всі насторожились.

— Скажіть, Ляпсусе, — запитав Персицький, — які, по-вашому шакали?

— Та знаю я, одчепіться!

— Ну, скажіть, коли знаєте!

— Ну, так!.. На подобу змії.

— Звичайно, звичайно, ваша правда, як завжди, По-вашому ж, сідло дикої кози подають на стіл разом з острогами.

— Ніколи я цього не говорив! — закричав Трубецькой.

— Ви не говорили. Ви писали. Мені Наперников казав, що ви пробували накинути йому такі віршики в «Герасим і Муму», ніби з побуту мисливців. Скажіть по совісті, Ляпсусе, чому ви пишете про те, чого ви зроду не бачили і про що не маєте аніякісінького уявлення? Чому у вас у вірші «Кантон» пеньюар — це бальна сукня? Чому?

— Ви — міщанин, — сказав хвальковито Ляпіс.

— Чому у вірші «Перегони на приз Будьонного» жокей у вас затягає на коня супоню і після того сідає на передок? Ви бачили коли-небудь супоню?

— Бачив.

— Ну, скажіть, яка вона!

— Дайте мені спокій. Ви псих!

— А передок бачили? На перегонах були?

— Не обов'язково треба скрізь бути! — кричав Ляпіс. — Пушкін писав турецькі вірші і ніколи не був у Туреччині.

— О, звісно, Ерзерум же в Тульській губернії.

Ляпіс не зрозумів сарказму. Він гаряче провадив далі:

— Пушкін писав за матеріалами. Він прочитав історію Пугачовського бунту, а тоді написав. А мені про перегони все розказав Ентіх.

Після цієї віртуозної оборони Персицький потяг силоміць Ляпіса в сусідню кімнату. Глядачі пішли слідом за ними. Там на стіні висіла велика газетна вирізка, облямована жалобною окрайкою.

— Ви писали цей нарис в «Капітанському містку»?

— Я писав.

— Це, здається, ваша перша спроба в прозі? Вітаю вас! «Хвилі котились через мол і падали вниз нестримним домкратом..» Ну, і удружили ж ви «Капітанському містку»! «Місток» тепер довго вас не забуде, Ляпісе!

— У чому річ?

— Річ у тім, що… Ви знаєте, що таке домкрат?

— Ну, звичайно, знаю, дайте мені спокій…

— Як ви собі уявляєте домкрат? Опишіть своїми словами.

— Такий… Падає, одне слово.

— Домкрат падає. Зауважте всі! Домкрат стрімко падає! Заждіть, Ляпсусе, я вам зараз принесу п'ятдесят копійок. Не пускайте його!

Але й цього разу п'ятдесят копійок не видано, Персицький притяг з довідкового