Дванадцять стільців - Євген Петрович Петров

Стьопа, посміюючись, зник.

— Ну? — спитав Персицький, — Що скажете?

Мадам Грицацуєва (це була вона) підвела на репортера млосні очі і мовчки сунула йому папірець.

— Так, — сказав Персицький, — … попав під коня… відбувся легким переляком… У чому ж річ?

— Адресу, — благально мовила вдова, — чи не можна адресу взнати?

— Чию адресу?

— О. Бендера.

— Звідки ж я знаю?

— А от товариш казав, що ви знаєте.

— Нічого я не знаю. Зверніться в адресний стіл.

— А може, ви пригадаєте, товаришу? У жовтих черевиках.

— Я сам у жовтих черевиках. У Москві ще двісті тисяч чоловік у жовтих черевиках ходять. Може, вам треба узнати їхні адреси? Тоді, будь ласка. Я кину всю свою роботу і візьмуся до цієї справи. Через півроку ви будете знати все. Мені ніколи, громадянко.

Але вдова, відчувши до Персицького велику повагу, йшла за ним коридором і, стукаючи накрохмаленою нижньою спідницею, повторювала свої просьби.

«Наволоч Стьопа, — подумав Персицький. — Ну, нічого, я нацькую на нього винахідника вічного руху, він у мене потанцює».

— Ну що я можу зробити? — роздратовано запитав Персицький, зупинившись перед вдовою. — Звідки я можу знати адресу громадянина О. Бендера? Що я — кінь, який на нього наїхав? Або візник, якого він перед моїми очима ударив по спині?..

Вдова відповідала невиразним вуркотом, в якому можна було розібрати тільки «товаришу» і «дуже вас».

Робота в Будинку народів уже скінчилася. Канцелярії і коридори спорожніли. Десь тільки дошльопувала сторінку друкарська машинка.

— Пардон, мадам, ви бачите, мені ніколи!

З цими словами Персицький сховався в убиральні. Погулявши там десять хвилин, він весело вийшов. Грицацуєва терпляче трусила спідницями на розі двох коридорів. Коли Персицький наблизився, вона знов заговорила.

Репортер осатанів.

— От що, тітусю, — сказав він, — хай буде по-вашому, я вам скажу, де ваш О. Бендер. Ідіть просто коридором, потім повернете праворуч і йдіть знову просто. Там будуть двері. Спитайте Черепенникова. Він мусить знати.

І Персицький, задоволений із своєї вигадки, так швидко зник, що додаткових відомостей крохмальна вдовиця здобути не встигла.

Поправивши спідниці, мадам Грицацуєва пішла коридором.

Коридори Будинку народів були такі довгі й вузькі, що відвідувачі, ідучи ними, мимохіть наддавали ходи. Глянувши на першого-ліпшого перехожого, можна було узнати, скільки він пройшов. Коли він ішов трохи прискорено, це означало, що похід його щойно почався. Відвідувачі, що поминули два або три коридори, розвивала середню рись. А інколи можна було побачити людину, що бігла щодуху: вона в стадії п'ятого коридора. А громадянин, що одмахав вісім коридорів, легко міг змагатись на швидкість з птахом, перегоновим конем і чемпіоном світу — бігуном Нурмі.

Повернувши праворуч, мадам Грицацуєва побігла. Тріщав паркет.

Назустріч їй швидко йшов брюнет у голубому жилеті й малинових черевиках. З вигляду Остапа було видно, що тільки надзвичайні справи концесії примусили його відвідати Будинок народів у такий пізній час. Очевидно, в план технічного керівника не входила зустріч з коханою.

Угледівши вдовицю, Бендер повернувся і, не оглядаючись, пішов уздовж стіни назад.

— Товарищу Бендер, — закричала вдова захоплено, — куди ж ви?

Великий комбінатор прискорив ходу. Наддала і вдова.

— Зачекайте, що я скажу, — просила вона.

Але слова не долинали до Остапового слуху. У його вухах уже співав і свистів вітер. Він мчав четвертим коридором, перестрибував просвіти внутрішніх залізних сходів. Своїй коханій він залишив тільки відгомін, який довго повторював їй шуми на сходах.

— Ну, спасибі, — бурмотів Остап, сидячи на п'ятому поверсі, — знайшла час для рандеву. Хто прислав сюди цю палку дамочку? Час уже ліквідувати московську філію концесії, а то іще, чого доброго, до мене приїде гусар-одинак з мотором.

У цей час мадам Грицацуєва, відокремлена від Остапа трьома поверхами, тисячами дверей і дюжиною коридорів, витерла подолом нижньої спідниці розпалене обличчя і почала розшуки. Спочатку вона хотіла скоріше найти чоловіка й порозумітися з ним. У коридорах засвітились тьмяні лампи. Всі лампи, всі коридори і всі двері були однакові. Вдові стало моторошно. Їй захотілося втекти.

Підкоряючись коридорній прогресії, вона мчала щодалі швидше. Через півгодини вона вже не могла зупинитись. Двері президій, секретаріатів, місцевкомів, оргвідділів і редакцій з туркотом пролітали обабіч її дебелого тіла. На ходу залізними своїми спідницями вона перекидала урни для недокурків. З каструльним шумом урни котилися слідом за нею. У кутках коридорів знімалися вихори й чорториї. Ляскали розчинившись кватирки. Дороговказні персти, намальовані трафаретом на стінах, устромлялися в бідну мандрівницю.

Нарешті Грицацуєва попала на площадку внутрішніх сходів. Там було темно, але вдова подолала страх, збігла вниз і смикнула скляні двері. Двері було замкнено. Вдова кинулась назад. Але двері, які вона щойко пройшла, теж було замкнено чиєюсь дбайливою рукою.

У Москві люблять замикати двері.

Тисячі парадних під'їздів забиті зсередини дошками, і сотні тисяч громадян пробираються в свої квартири чорним ходом. Давно минув вісімнадцятий рік, давно уже стало туманним поняття — «наскок на квартиру», згинула подомова охорона, організована пожильцями заради безпеки, розв'язується проблема вуличного руху, будуються величезні електростанції, робляться світової ваги наукові відкриття, але нема людини, яка присвятила б своє життя розв'язайню проблеми замкнених дверей.

Хто та людина, що розв'яже загадку кінематографів, театрів і цирків?

Три тисячі чоловік повинні за десять хвилин увійти в цирк крізь одні-єдині, одчинені тільки на одну свою половинку двері. Решта десять дверей, спеціально пристосованих для пропускання великих юрб народу, — замкнені. Хто знає, чому зони замкнені? Можливо, років двадцять тому з циркової стайні вкрали ученого ослика, і з того часу дирекція з остраху замуровує зручні входи і виходи. А можливо, колись протягом прохопило славетного короля повітря, і замкнені двері — це тільки відгомін зчиненого королем скандалу.

У театрах і кіно публіку впускають невеличкими партіями начебто для того, щоб уникнути затору. Уникнути тиску дуже легко — варто відчинити всю безліч виходів. Але замість того адміністрація діє, вживаючи сили. Капельдинери, міцно схопившись за руки, утворюють живий бар'єр і держать публіку в облозі принаймні з півгодини. А двері, заповітні двері, замкнені іще за Павла Першого, замкнені й по сьогодні.

П'ятнадцять тисяч аматорів футболу, збуджені молодецькою грою збірної Москви, змушені продиратись до трамвая крізь таку вузьку щілину, що один легко озброєний воїн міг би затримати тут сорок тисяч варварів, підсилених двома облоговими баштами.

Спортивний стадіон не має даху, але воріт є кілька. Одчинена тільки хвірточка. Вийти можна, тільки проламавши ворота. Після кожного великого змагання їх ламають. Але, дбаючи про додержання святої традиції, їх щоразу акуратно відбудовують і щільно зачиняють.

Якщо нема ніякої змоги привісити двері (це трапляється тоді, коли їх