Дванадцять стільців. Золоте теля - Євген Петрович Петров

Промова великого комбінатора збудила серед присутніх різні почуття.

Полєсов не зрозумів свого нового друга — молодого гвардійця.

«Які діти? — подумав він. — Чому діти?»

Іполит Матвійович навіть і не пробував що-небудь зрозуміти. Він давно вже махнув на все рукою і мовчки сидів, надуваючи щоки.

Олена Станіславівна зажурилася.

Нікеша і Владя самовіддано дивилися на голубу жилетку Остапа.

Власник «Швидкоупаку» був украй вдоволений.

«Чудово скомпоновано, — вирішив він, — під таким соусом і гроші дати можна. На випадок успіху — пошана! Не вийшло — моє діло шістнадцяте. Помагав дітям — і край».

Чарушников обмінявся значущим поглядом з Дядьєвим і, віддаючи належне конспіративній спритності доповідача, продовжував качати по столу хлібні кульки.

Кислярський був на сьомому небі.

«Золота голова», — думав він. Йому здавалося, що він ще ніколи так дуже не любив безпритульних дітей, як того вечора.

— Товариші! — провадив далі Остап. — Потрібна негайна допомога. Ми мусимо вирвати дітей з невблаганних лабет вулиці, і ми їх вирвемо звідти. Допоможемо дітям. Пам'ятаймо, що діти — квіти життя. Я запрошую вас негайно зробити свої внески і помогти дітям. Тільки дітям і нікому іншому. Ви мене розумієте?

Остап витяг з бічної кишені квитанційну книжку.

— Прошу робити внески. Іполит Матвійович ствердить мої повноваження.

Іполит Матвійович надувся і нахилив голову. Тут навіть малотямущі Нікеша з Владею і сам метушливий слюсар зрозуміли таємну суть алегорій Остапа.

— Додержуймо старшинства, панове, — сказав Остап, — почнімо з вельмиповажного Максима Петровича.

Максим Петрович засовався і дав од сили тридцять карбованців.

— Кращим часом дам більше! — заявив він.

— Кращі часи незабаром настануть, — сказав Остап, — а втім, до безпритульних дітей, яких я в даний момент репрезентую, це не стосується.

Вісім карбованців дали Нікеша з Владею.

— Мало, молоді люди.

Молоді люди зашарілись.

Полєсов побіг додому і приніс п'ятдесят.

— Браво, гусаре! — сказав Остап. — Для гусара-одинака з мотором цього на перший раз досить. Що скаже купецтво?

Дядьєв і Кислярський довго торгувались і скаржились на зрівняльний. Остап був невблаганний:

— У присутності самого Іполита Матвійовича вважаю ці розмови зайвими.

Іполит Матвійович нахилив голову. Купці пожертвували на користь діточкам по двісті карбованців.

— Разом, — вигукнув Остап, — чотириста вісімдесят вісім карбованців. Ех! Дванадцяти карбованців не вистачає для круглої суми.

Олена Станіславівна, що довго була незворушна, пішла до спальні і винесла в ридикюлі потрібні дванадцять карбованців.

Друга частина засідання була зім'ята і мала не такий урочистий характер. Остап почав жартувати. Олена Станіславівна зовсім розм'якла. Гості один по одному розходились, шанобливо прощаючись з організаторами.

— Про день наступного засідання буде окреме сповіщення, — говорив Остап на прощання, — найсуворіший секрет. Справа допомоги дітям повинна бути таємна… Це, до речі, у ваших особистих інтересах.

Після цих слів Кислярському захотілось дати ще п'ятдесят карбованців, але ніколи вже не приходити ні на які засідання. Він ледве стримав себе від цього пориву.

— Ну, — сказав Остап, — час рушати. Ви, Іполите Матвійовичу, я сподіваюся, скористаєтеся з гостинності Олени Станіславівни і переночуєте у неї. До речі, нам і заради конспірації корисно розлучитись на певний час. А я пішов.

Іполит Матвійович розпачливо підморгував Остапові оком, але той удав, ніби не помітив цього, і вийшов на вулицю.

Пройшовши квартал, він згадав, що в кишені у нього лежать п'ятсот чесно зароблених карбованців.

— Візник! — крикнув він. — Вези до «Фенікса»!

— Це можна, — сказав візник.

Він неквапно підвіз Остапа до закритого ресторану.

— Що таке? Закрито?

— З нагоди Першого травня.

— А бодай їх! І грошей скільки завгодно, і погуляти ніде! Ну, тоді паняй на вулицю Плеханова. Знаєш?

Остап вирішив поїхати до своєї нареченої.

— А раніше як ця вулиця називалася? — спитав візник.

— Не знаю.

— Куди ж їхати? І я не знаю. Проте Остап наказав їхати й шукати.

Години півтори проїздили вони безлюдним нічним містом, розпитуючи нічних сторожів і міліціонерів. Один міліціонер довго приндився і нарешті повідомив, що Плеханова — не інакше як колишня Губернаторська.

— Ну, Губернаторська! Я Губернаторську добре знаю. Двадцять п'ять років вожу на Губернаторську.

— Ну, і катай!

Приїхали на Губернаторську, але виявилося, що вона не Плеханова, а Карла Маркса.

Розлютований Остап поновив пошуки загубленої вулиці імені Плеханова. Але не знайшов її.

Світанок тьмяно освітив лице багатого мученика, що так і не зумів розважитись.

— Вези на «Сорбонну»!. — крикнув він. — Візник називається! Плеханова не знаєш!

Чертог вдови Грицацуєвої сяяв. На чолі весільного столу сидів мар'яжний король — син турецько-підданого. Він був елегантний і п'яний. Гості гомоніли.

Молода була вже не молода. Їй було щонайменше тридцять п'ять років. Природа обдарувала її щедро. Тут