Ги-ги-и - Юрій Павлович Винничук
— Там були пінгвіни й тюлені, — кажу я і непритомнію.
1985
Крила рожевих карликів
Того дня, коли прилітають крилаті карлики, я вже з самого ранку нервую і почуваю себе так паршиво, наче б скоїв щось неймовірно злочинне, хоча насправді я такий легкодух, що не здатний на жодний рішучий вчинок. Інший на моєму місці давно б повбивав отих карликів, а то переловив би їх у сачок і, всипавши до слоїка та гарненько його зачинивши, поставив на вікні й милувався б цими зухвалими сотворіннями, як вони мліють від спеки, як копошаться там, підстрибують, б'ються об скло, лізуть одні на одних і хапають роззявленими ротами гаряче повітря, аж поки одне по одному не опадуть на саме дно й не виздихають до решти.
Що й казати, не зла б то була забава, але де мені взяти для цього сили і люті? Адже без великої люті такого не встругнеш. Тим часом я відчуваю до них лише огиду, як до слизняків. Хоча по-правді, ці карлики зовсім не потворні й не гидкі, їх при бажанні можна навіть сплутати з янголятами. Всі вони голенькі, з кругленькими рожевенькими тільцями і білими крильцями. Золотистий пушок вкриває їхні голівки.
Я ніколи не торкався їх рукою, але чомусь переконаний, що вони слизькі і мокрі, а коли стиснути, то тільки чвакнуть, мов перезрілий помідор і розтечуться по пальцях. Спостерігаючи за тим, як вони забавляються, борюкаються, танцюють і співають, мені інколи багнеться стати одним з них — маленьким чепурненьким карличком. І дарма, що хтось може тебе розчавити, або закоркувати У пляшці, адже як на те пішло, я й без того вже розчавлений і закоркований, і куди лише не поткнусь — усюди тепле скло і скло, і більше нічого…
В очікуванні, поки відростуть крильця, минають мої дні. Щодня я приміряюсь до одвірка і з утіхою помічаю, як поволі малію. А може, то тільки злуда?
1988
Проводир
Кипіла вода в підніжжі скель. У вухах гуділо і хотілося впасти де-небудь, хоч би й на цьому гострому камінні, впасти і тихо, спокійно вмирати, упівока стежачи за каламутними зорями.
Йшлисьмо вже так давно — день і ніч, день і ніч — що й згадати важко, коли почався цей похід.
Я йшов попереду і час від часу падаючи, кричав: «Увага! Камінь!» або «Увага! Урвище!»
Бо була темна ніч, безпросвітня ніч. Бита стежка тяглася вздовж скель і не було на ній каміння, та й урвище було значно далі. Але ж я мусив якось виправдати те, що йду попереду, і кричав:
— Увага! Пильнуй!
І падав для більшої правдоподібності.
Тоді усі ті, хто йшов за мною, високо піднімали ноги, мов бузьки і перепитували:
— Де? Де камінь? Де урвище?
— Отам, отам! — казав я в пустоту, навіть рукою не змахнувши, і вів їх далі.
П'янливе це відчуття — вести когось за собою.
1991
Переслідування
Біля озерця я зупинився, втупивши погляд у рожевих рибок, що сновигали в гіллі верби, а деякі навіть скубали за хвіст сороку. Раптом чиїсь сильні руки зімкнулися в мене на шиї і стисли горло, подих мені забило, і я захрипів, спазматично вчепившись пальцями в невидимі руки. Сорока заскрекотіла й спурхнула. Я напружився й блискавично смикнувся додолу усім тілом так, що незнайомець не зумів мене втримати, і голова моя вислизнула з його рук, аж запекли вуха. І в мить, коли я повернувся, щоб побачити, хто це, сон спурхнув, як і та сорока.
Я прокинувся з відчуттям болю на горлі, на очах бриніли сльози.
— Хтось чигає на тебе, — пояснила дружина.
І я заспокоївся, бо не вірив, що хтось на мене чигає, хоча…
Наступної ночі снився парк, я гуляв собі між дерев і, схоже, чекав на когось. В один з моментів мій погляд шарпнувся убік і виловив темну постать за кущами ясмину. Інстинктивно я звернув зі стежки і поквапився в інший бік, весь час зиркаючи на те місце. Ось постать кинулася мені навздогін. Я теж побіг, але, мабуть, не надто швидко, бо невідомий мене наздоганяв, я біг уже зо всіх сил, але ноги, налиті каменем, не слухали. Я вже чув його уривчасте дихання за спиною і закричав. Ось-ось його руки мали зімкнутися на горлі.
У цю мить я прокинувся. І знову були сльози на очах і піт на чолі.
Щоночі над ранок снилося мені одне й теж, і щоразу прокидався я, цокочучи зубами, в холодному поту. Шия боліла так, що мені уже важко було повертати голову. Це не могло продовжуватися до безконечности. Хоч я й не надто добре розгледів обличчя мого вбивці, однак я б одразу впізнав його, кожен рух був мені знайомий, як свій.
Одного дня я сам пішов його висліджувати, прихопивши маленьку гостру сокирку, якою ми розрубували кістки. Моросив дощ, було похмуро і гидко. Я вийшов з трамваю біля парку, і з Цього місця уже перетворився на лиса, який висліджує здобич. Усі сни про мого переслідувача відбувалися в цьому парку. Я підняв комір і низько на очі насунув капелюха.
Я уважно розглядав кожен кущ, кожен стовбур дерева, де міг причаїтися мій убивця.
У парку було пусто і непривітно, наче в животі здохлої жаби. Шурхотів під ногами пісок, і я намагався ступати обережно.
Щось мигнуло в кутику ока, я зупинився і побачив, як він присів за лавкою. Його важко було б помітити, якби не оцей його поспішний рух. Хвилину я дивився на нього, а він сидів навпочіпки непорушно і, мабуть, цокотів зубами. Тоді я рушив до нього.
У правій руці я стискав сокирку і відчував неймовірну хоробрість. Сокирка мене окрилювала, це було незнайоме раніше почуття, і я, щоб продовжити оці блаженні хвилини, йшов неквапно, мовби плив у плазматичному повітрі. Однак убивця не витримав психічної атаки і, мов заєць, впідстриб помчав уздовж озера.
Мене підхопив вітер, і я полетів за ним, розмахуючи сокиркою, за спиною лопотіли сірі крила плаща.
Я наздогнав його дуже швидко, занадто швидко, що й не встиг натішитися переможним переслідуванням і зрозуміти, що саме цього мені й бракувало все життя, відчуття переслідувача, могутнього переможця, підступного і немилосердного. Моя душа прагла крови, слина клекотіла у роті, баглося зубами вчепитися в карк і не відпускати доти, доки не стече юхою. Я вже чув у роті її смак,
