Ворожіння під прикриттям - Горова Ольга
– От вже точно не треба! – заявила вона різко та владно, одним ковтком допивши те дурне допіо. Таки мало. – Я у це все не вірю все одно, вибачайте вже, – ну типу навіть перепросила у бабці.
Хоча насправді взагалі не могла зрозуміти, чого та в неї вчепилася?!
Головне, що та якась нетипова була. Не з тих циганок-гадалок, які липнуть до вас, аби тільки грошенят виманити. Василина цей контингент непогано знала ще з навчання, кілька разів стикалася. У процесі слідства.
Та й одягнута гарно, можливо, ще й дорожче та модніше, ніж сама Вася, яка не дуже за всіма тими тенденціями слідкувала. Не до того через роботу. У вухах бабці поблискували золоті сережки з перлами, стрижка була охайною та стильною, а весь її вигляд просто волав про респектабельність. То якого біса, га?!
Подумки знизавши плечима, вона піднялася, аби замовити собі ще кави. І ось тут бабця її за руку й вхопила.
– Ти вже вибач, вовченя, але інколи то сильніше за мене, – зі смішком, який віддавав сарказмом, але таким, веселим, заявила ця літня жіночка, і не думаючи відпускати. – Не можу ігнорувати. То вже пробач.
І тримала ж так міцно, що прям не вирватися просто так, а зусилля докладати не дуже хотілося, а ну як ще руку цій бабці зламає? Та й не бажана метушня може увагу охорони привернути. Василині то менше за все було потрібно. Ну от що за прокляття!
Так можна і почати вірити у всю цю фігню!
– Слухайте, я просто хочу випити кави! У мене збіса складний день… Тиждень… – спробувала вона з примарною надією, що бабця таки відчепиться.
Невже Вася багато від життя просила?! От якого чорта саме до неї було чіплятися?!
– Та й весь рік, ага. І минулі не дуже легше. Бачу я це! – натомість хмикнула неочікувана співрозмовниця, так і не відпустивши її руку, на жаль. – Забагато ти на себе взяла, вовченя. Не жалієш себе анітрохи, тягнеш більше, ніж ті, хто мав би… – бабця якось пильно вдивилася в її долоню. – І чесно тобі сказати можу, наступні кілька місяців не дуже продихнути дадуть, – підібгала літня жіночка губи.
Вася закотила очі. Ото вже новина!
Та все це можна з легкість припустити, просто подивившись на її обличчя!
Вона й сама знала, що в неї синці під очима, виснажені складки біля кутиків рота, та й напруга аж фонить у лінії плечей. А що робити?! Василина розуміла, куди йшла! І таки прагнула працювати в СБУ, попри всю складність цієї роботи та майже нездоланну самотність.
Бо це ще за чоловіків-офіцерів дівчата ладні поборотися. Ореол героя та спецпризначенця манить романтичні натури та змушує терпіти очевидні незручності життя з офіцером правоохоронної структури. Який і дома то не завжди ночує, а розповісти про роботу взагалі ніякого права не має.
За жінок-офіцерів же мало хто ладен змагатися. Співробітники не дуже готові конкурувати на роботі з дружиною, та не отримувати вдома тепла й ласки, бо й друга половинка – виснажена.
А всім іншим – ні завзяття, ні характеру не вистачає, аби бодай вразити, не кажучи вже про “витримати” потім. Коли ти можеш чоловіка скрутити та вкласти на підлогу… дуже важко зачаруватися.
Принаймні, у Васі не виходило. Складний характер, ага.
Так що так – у неї в очах точно не багато блиску щасливої жінки. Не здивувала її бабка своїми “здогадками”.
Саме тому зараз Вася ті самі очі й закотила.
– Не вразили, – пирхнула вона доволі таки зневажливо.
– Та я й не прагнула, дитино, – хмикнула бабця, продовжуючи вглядатися в її долоню. – Не в тому справа… А от чекає на тебе незабаром… Колодязь! – раптом так вирячилася на її долоню жінка, ніби сама здивувалася.
– Якого милого?! – важко видихнула Вася, спробувавши знову висмикнути руку. – Який, на біса, колодязь?! – втративши й натяк на ввічливість, витріщилася Василина на цю ненормальну.
