Дванадцять стільців. Золоте теля - Євген Петрович Петров

— А я його бив за гирі. І ще раніш бився з ним. Козлевич, згадавши «Антилопу», з жахом глянув на Паніковського і почав співати латинську молитву.

— Киньте, Адаме! — сказав великий комбінатор. — Я знаю все, що ви маєте зробити. Після псалма ви скажете: «Бог дав, бог і взяв», — потім: «Всі під богом ходимо», — а потім щось зовсім незрозуміле, скажімо: «Йому тепер усе ж таки краще, як нам». Нічого цього не потрібно, Адаме Казимировичу. Перед нами просте завдання: тіло треба віддати землі.

Вже зовсім споночіло, коли порушник конвенції знайшов останнє пристановище. Це була звичайна яма, вимита дощами біля підніжжя кам'яної, перпендикулярно поставленої плити. Ця плита, очевидно, стояла давно понад шляхом. Може, колись вона пишалася написом: «Володіння поміщика майора у відставці Георгія Опанасовича Вовк-Лисицького», — а може, це був просто межовий знак з часів Потьомкіна. Та це не так важливо. Паніковського поклали в яму, накопали паліччям землі і засипали. Потім антилопівці налягли плечима на плиту, яка вже хиталася, і скинули її вниз. Тепер могила була готова. При світлі сірників великий комбінатор написав шматком цеглини на плиті епітафію:

Тут лежить

Михайло Самуїлович Паніковський

людина без пашпорта.

Остап скинув свій капітанський картуз і сказав:

— Я часом був несправедливий до небіжчика. Але чи був вій морально чистою людиною? Ні, він не був морально чистою людиною. Це був колишній сліпий, самозванець і гусокрад. Усі свої сили він віддав на те, щоб жити за рахунок суспільства. Але суспільство не хотіло, щоб він жив за його рахунок. А примиритися з цими суперечностями у поглядах Михайло Самуїлович не міг, бо він мав запальний характер. Через те він і помер. Все!

Козлевич і Балаганов були незадоволені Остаповим надгробним словом. Вони вважали, що було куди доречніше сказати про все добре, що зробив небіжчик суспільству, про його допомогу бідним, любов до дітей, згадати чутливу душу небіжчика, взагалі, сказати все те, що говорять про кожного померлого.

Балаганов навіть підійшов до могили, щоб сказати все це самому, але командор уже одяг картуза і швидко відходив.

Коли рештки антилопівської армії перейшли вибалок і перевалили ще через один пагорок, вони одразу ж побачили невеличку залізничну станцію.

— Ну от і цивілізація, — сказав Остап. — Можливо, буфет, їжа. Поспимо на ослонах. Вранці рушимо на схід. Що ви скажете?

Шофер і бортмеханік мовчали.

— Що ж ви мовчите, як наречені?

— Знаєте, Бендер, — нарешті сказав Балаганов, — я не поїду. Ви не ображайтесь, але я вам не вірю. Я не знаю, куди треба їхати. Ми там всі пропадемо. Я лишаюсь.

— Я хотів сказати вам те саме, — підтримав Козлевич.

— Як хочете, — промовив Остап з несподіваною сухістю. Буфету на станції не було. Горіла гасова лампа-блискавка. В пасажирському залі куняли на мішках дві баби. Весь залізничний персонал блукав на дощатому пероні, тривожно вглядаючись в передранкову темряву за семафором.

— Який поїзд? — запитав Остап.

— Літерний, — нервово відповів начальник станції, поправляючи червоний картуз з срібними позументами. — Особливого призначення. Затриманий на дві хвилини. Роз'їзд не дає пропуску.

Загули, затремтіли дроти, з гуркоту вилупилися вовчі очі, і блискучий поїзд у кілька вагонів з розгону влетів на станцію. Засяяло широке скло м'яких вагонів, під самісіньким носом антилопівців промчали букети і пляшки з-під вагона-ресторану, на ходу зіскочили провідники з ліхтарями, і на пероні враз почулися весела російська мова і іноземна. Уздовж вагонів звисали хвойні гірлянди-дуги і гасла: «Привіт героям — будівникам Східної Магістралі!»

Літерний поїзд з гостями йшов на відкриття дороги.

Великий комбінатор зник. Через півхвилини він знову з'явився і зашепотів:

— Я їду! Як їду — не знаю, але їду! Хочете зі мною? Востаннє запитую.

— Ні, — сказав Балаганов.

— Не поїду, — сказав Козлевич, — не можу більше.

— Що ж ви робитимете?

— А що мені робити? — відповів Шура. — Піду в діти лейтенанта Шмідта — і все.

— «Антилопу» думаю зібрати, — жалібно промовив Адам Казимирович, — піду до неї, погляну, дам їй ремонт.

Остап хотів щось сказати, але протяжний свисток не дав йому розкрити рота. Він притиснув до себе Балаганова, погладив його по спині, розцілувався з Козлевичем, махнув рукою і побіг до поїзда, вагони якого вже здригнулися від першого паровозного поштовху. Та вмить повернувся, сунув Козлевичеві в руку п'ятнадцять карбованців, які одержав за продану виставу, і вистрибнув на підніжку поїзда, що вже рушив.

Обернувшись, він побачив у фіалковій імлі дві маленькі постаті, що сходили на залізничний насип. Балаганов повертався в неспокійне коло дітей лейтенанта Шмідта, Козлевич йшов до останків «Антилопи».

Біля асфальтового причалу Рязанського вокзалу в Москві стояв куций літерний поїзд. Він мав всього лише шість вагонів:

багажний, де попри всі правила, містився не багаж, а зберігалися на льоду запаси їжі, вагон-ресторан, з якого визирав білий кухар, і урядовий салон. Решта вагонів були пасажирські і на їхніх канапах, покритих суворими смугастими чохлами, мали розміститися делегації робітників-ударників, а також іноземні та радянські кореспонденти. Поїзд готувався вийти на змичку рейок Східної Магістралі.