Дванадцять стільців. Золоте теля - Євген Петрович Петров

Мав би Севрюгов славу хоч трохи меншу, ніж та всесвітня, яку він здобув своїми виключними польотами над Арктикою, не бачити йому ніколи своєї кімнати, засмоктала б його навальна сила сутяжництва і до самісінької смерті називав би він себе не «відважним Севрюговим», не «льодовим героєм», а «потерпілою стороною». Але цього разу «Воронячу слобідку» присадили як слід. Кімнату повернули Севрюгову (незабаром він переїхав у новий дім), а бравий Гігієнішвілі за самоправство відсидів у тюрмі чотири місяці і повернувся звідтіль злий як чорт.

Саме він зробив осиротілому Лоханкіну перше попередження гасити регулярно після себе світло в убиральні. Очі його в цю мить були диявольські, рішучі. Розгублений Лоханкін недооцінив важливості демаршу громадянина Гігієнішвілі і таким чином проґавив початок конфлікту, який став причиною страшної, нечуваної навіть в житловій практиці події.

От як це все обернулося. Васисуалій Андрійович, як і раніш, забував гасити світло в місцях загального користування. Та й чи міг він пам'ятати про такі дрібниці побуту, коли від нього пішла дружина, коли він залишився без копійки, коли ще не було з'ясовано багатообразне значення російської інтелігенції? Чи міг він думати, що жалюгідне світлечко восьмисвічної лампи викличе у сусідів такі великі почуття? Спочатку його попереджали по кілька разів на день. Потім надіслали листа, складеного Митричем і підписаного всіма мешканцями квартири. І, нарешті, перестали попереджати і вже не слали листів. Лоханкін ще не міг збагнути важливості всього, що діялося, але йому все ж таки марилося, що навколо нього має зімкнутися якесь кільце.

У вівторок увечері прибігла дівчина тітоньки Паші і враз випалила:

— Вони востаннє попереджають, щоб гасили. Але якось так сталося, що Васисуалій Андрійович знову забув, і лампочка злочинно випромінювала світло крізь бруд і павутину. Квартира зітхнула. За хвилину у дверях лоханкінської кімнати з'явився громадянин Гігієнішвілі. Він був у блакитних полотняних чоботях і в плоскій шапці з рудого ягняти.

— Ходімо, — сказав він, закликаючи Васисуалія пальцем. Він щосили схопив його за руку і повів темним коридором, де Васисуалій раптом чогось занудьгував, і він навіть почав борюкатися. Але ударом у спину виштовхнув його на середину кухні. Вчепившись за вірьовки для білизни, Лоханкін ще тримав рівновагу й злякано озирнувся. Тут зібралася вся квартира. В грізному мовчанні стояла Люція Францівна Пферд. Фіолетові хімічні зморшки лежали на владному обличчі відповідальної квартиронаймачки. Поруч з нею на плиті сиділа зажурена і п'яна тітонька Паша. Посміхаючись, поглядав на зляканого Лоханкіна босий Микита Пряхін. З антресолей перехилила голову нічийна бабуся. Дуня подавала якісь знаки Митричу. Колишній камергер двора посміхався, ховаючи щось за спиною.

— Що? Будуть загальні збори? — запитав Васисуалій Андрійович тоненьким голосочком.

— Будуть, будуть, — сказав Микита Пряхін, наближаючись до Лоханкіна, — все тобі буде. Кава тобі буде, какава! Лягай! — викрикнув він раптом, дихнувши на Лоханкіна чи то горілкою, чи то скипидаром.

— Тобто як це — лягай? — перепитав Васисуалій Андрійович, починаючи тремтіти.

— А що з ним розмовляти, з недоброю людиною! — сказав громадянин Гігієнішвілі. І, присівши навпочіпки, почав мацати талію Лоханкіна, відстебуючи підтяжки.

— Рятуйте! — неголосно промовив Васисуалій, кинувши божевільний погляд на Люцію Францівну.

— Світло треба було гасити, — суворо відповіла громадянка Пферд.

— Ми не буржуї, щоб електричну енергію даремно палити, — додав камергер Митрич, вмочивши щось у відрі з водою.

— Я не винен! — пискнув Лоханкін, намагаючись вирватись з рук колишнього князя, а нині трудящого Сходу.

— Всі не винні, — бурмотів Микита Пряхін, тримаючи мешканця, який тремтів.

— Я ж нічого такого не зробив.

— Всі нічого такого не зробили.

— У мене душевна депресія.

— У всіх душевна.

— Ви не смієте мене чіпати. Я малокровний.

— Всі, всі малокровні.

— Від мене пішла дружина! — надривався Васисуалій.

— У всіх дружина пішла, — відповідав Микита Пряхін.

— Давай, давай, Микито! — діловито промовив камергер Митрич, подаючи мокрі блискучі різки. — За розмовами до ранку не вправимось.

Васисуалія Андрійовича поклали черевом на підлогу. Ноги його молочно засвітилися. Гігієнішвілі розмахнувся що було сили, і різка тонко завищала у повітрі.

— Мамочко! — зойкнув Васисуалій.

— У всіх мамочка! — повчально сказав Микита, притискуючи Лоханкіна коліном.

І тут Васисуалій раптом замовк.

«А може, так і треба, — подумав він, тіпаючись від ударів і розглядуючи темні, панцирні нігті на нозі Микити. — Може, саме в цьому спокута, очищення, велика жертва…»

І поки його лупцювали, поки Дуня сором'язливо сміялася, а бабуся з антресолей покрикувала: «Так його, хворенького, так його, рідненького», — Васисуалій зосереджено думав про значення російської інтелігенції і про те, що Галілей теж потерпів за правду.

Останнім взяв різки Митрич.

— Дай-но я спробую, — сказав він, підіймаючи руку. — Надаю йому лозиною по філейним частинам.

Та Лоханкіну не довелося скуштувати камергерської лозини. У двері чорного ходу постукали. Дуня побігла відчинити. (Парадний хід «Воронячої слобідки» був давно забитий з тієї причини, що мешканці ніяк не могли вирішити, хто першим повинен мити сходи. З цієї ж причини була наглухо забита і ванна кімната).

— Васисуалію Андрійовичу, до вас незнайомий мужчина, — сказала Дуня, наче нічого й не сталося.

І всі справді побачили незнайомого мужчину у білих джентльменських штанях.

Васисуалій Андрійович жваво підвівся, поправив свій туалет і з непотрібною посмішкою повернув обличчя до Бендера, який щойно увійшов.

— Я