Дванадцять стільців. Золоте теля - Євген Петрович Петров

Тоді він вирішив піти на жертви. На дверцятах автомобіля він намалював білою фарбою дуже принадний, на його думку, напис: «Ох, і покатаю!» — і знизив ціну з п'яти карбованців до трьох за годину. Але громадяни не змінили своєї тактики. Шофер повільно кружляв містом, під'їжджаючи під вікна установи і кричав:

— Повітря ж яке! Може, покатаємось? Га? Службовці висовувалися з вікон і під грім ундервудів відповідали:

— Сам катайся! Душогуб!

— Який же я душогуб? — трохи не плачучи, запитував Козлевич.

— Душогуб, і годі, — відповідали службовці, — під виїзну сесію підведеш!

— А ви б на свої каталися, — вже з запалом кричав шофер. — На власні гроші.

На ці слова службовці саркастично перезиралися і зачиняли вікна. Кататися на власні гроші здавалося їм просто безглуздям.

Власник «Ох, і покатаю!» посварився з усім містом. Він уже ні з ким не вітався, зробився нервовим і злим. Вгледівши якогось радслужа у довгій кавказькій сорочці з балонними рукавами, під'їжджав до нього ззаду і з гірким сміхом вигукував:

— Шахраї! Ось я зараз підведу вас під показовий! Під сто дев'яту статтю!

Радслуж здригався, індиферентно поправляв на собі пасок із срібними брязкальцями, якими прикрашають збрую ломових коней, і, вдаючи, ніби ці окрики не до нього, прискорював ходу. Але мстивий Козлевич продовжував їхати поруч і дражнив ворога монотонним читанням кишенькового карного требника:

— «Привласнення службовою особою грошей, цінностей чи іншого майна, що перебувають у його розпорядженні згідно з його службовим становищем, карається…»

Радслуж полохливо тікав, хвицаючи задом, приплюснутим від тривалого сидіння на канцелярському стільці.

— «… позбавленням волі, — кричав Козлевич навздогін, — строком до трьох років».

Та все це давало шоферові лише моральне задоволення. Його матеріальні справи були кепські. Заощадження кінчалися. Треба було щось робити. Далі так тривати не могло.

Ось у такому збудженому стані Адам Казимирович сидів якось у своїй машині, з огидою позираючи на дурноверхий смугастий стовпчик «Біржа автомобілів». Він уже передчував, що чесне життя не витанцювалось, що автомобільний месія прийшов передчасно і громадяни не повірили йому. Козлевич так заглибився у свої сумні роздуми, що навіть не помітив двох молодих людей, які вже давно милувалися його машиною.

— Оригінальна конструкція, — сказав нарешті один з них, — зоря автомобілізму. Бачте, Балаганов, що можна зробити з простої швейної машини Зінгера? Невеличкий пристрій—і ви вже маєте чудову колгоспну снопов'язалку.

— Відійди, — похмуро буркнув Козлевич.

— Тобто як це «відійди»? Навіщо ж тоді ви поставили на своїй молотарці рекламне клеймо: «Ох, і покатаю!» А може, ми з приятелем хочемо зробити ділову поїздку? Може, ми й бажаємо оцього самого, «ох, покататися»?

Вперше за арбатовський період життя на обличчі мученика автомобільного Діла з'явилася посмішка. Він вистрибнув з машини і хутко завів мотор, який важко застугонів.

— Прошу, — сказав він, — куди везти?

— Цього разу — нікуди, — зауважив Балаганов, — немає грошей. Нічого не вдієш, товаришу механік, бідність.

— Все одно, сідайте, — закричав Козлевич у розпачі. — Підвезу без грошей. Пити не будете? Голими танцювати проти місяця не будете? Ох! Покатаю!

— Ну що ж, скористуємось з вашої гостинності, — сказав Остап, сідаючи поруч з шофером. — У вас, я бачу, добрий характер. Але чому ви гадаєте, що ми здатні танцювати голяком?

— Тут такі,—відповів шофер, виводячи машину на головну вулицю, — державні злочинці.

Його гнітило бажання поділитися з кимсь своїм горем. Звичайно, краще було б розповісти про свої страждання ніжній зморшкуватій мамі. Вона б пожаліла. Та, мадам Козлевич давно вже померла з горя, коли дізналася, що її син Адам починає набувати собі слави як злодій-рецидивіст. І шофер розповів новим пасажирам всю історію падіння міста Арбатова, під руїнами якого зараз борсався його зелений автомобіль.

— Куди тепер їхати? — журно закінчив Козлевич. — Куди податися?

Остап відповів не одразу. Багатозначно глянув на свого рудого компаньйона і сказав:

— Всі ваші біди виникають від того, що ви шукаєте правду. Ви просто ягня, недозрілий баптист. Прикро спостерігати в колі шоферів такі занепадницькі настрої. У вас є автомобіль — і ви не знаєте, куди їхати. У нас гірші справи — у нас нема автомобіля. Зате ми знаємо, куди їхати. Хочете, поїдемо разом?

— Куди? — запитав шофер.

— До Чорноморська, — сказав Остап. — У нас там невеличка інтимна справа. І вам робота знайдеться. В Чорноморську знають ціну на предмети старовини і охоче на них катаються. Їдьмо.

Спочатку Адам Казимирович тільки посміхнувся, наче вдова, якій в житті вже ніщо не любе. Але Бендер був щедрий на фарби. Він розгорнув перед зніяковілим шофером гідні подиву далі, одразу ж пофарбував їх у голубий і рожевий кольори.

— А в Арбатові вам втрачати нічого, окрім запасних ланцюгів. В дорозі голодувати не будете. Це я беру на себе. Бензин ваш — ідеї наші.

Козлевич спинив машину і, все ще опинаючись, похмуро сказав:

— Бензину обмаль.

— На п'ятдесят кілометрів вистачить?

— Вистачить на вісімдесят.

— В такому разі, все гаразд. Я вже вас повідомив, що ідей і задумів у мене вистачить. На шістдесятому кілометрі на вас чекатиме залізна бочка з авіаційним бензином. Вам подобається авіаційний бензин?

— Подобається, — соромливо відповів Козлевич. Життя раптом здалось йому легким і веселим. Йому забажалося їхати до Чорноморська