Троє в одному човні (як не рахувати собаки) - Джером Клапка Джером

Я відкрив валізу і поклав туди черевики. А потім, коли вже збирався її замкнути, в мене раптом майнула жахлива думка: а чи поклав я свою зубну щітку? Не знаю чому, але я ніколи не пам’ятаю, чи поклав зубну щітку.

Зубна щітка — це річ, яка переслідує мене, коли я подорожую. Вона робить моє життя просто нестерпним. Мені починає снитися, що я забув її покласти. Обливаючись холодним потом, я підхоплююся з ліжка і починаю нишпорити в пошуках. А вранці я вкладаю її раніше, ніж почищу зуби, і мені знову доводиться все викладати, щоб дістати її, і чомусь завжди вона виявляється на самому дні валізи. Потім я знову вкладаю все до валізи і знову забуваю про неї. В останню мить мені доводиться стрімголов мчати по неї вгору по сходах і везти її до потяга в кишені, загорнувши в носовичок.

Звичайно, мені довелося вивернути всі до єдиної речі, і, як і слід було чекати, її не знайшов. Я перевернув усе догори дном. Безлад, який я створив, міг існувати лише до сотворіння світу, коли довкола панував суцільний хаос. Не було нічого дивного в тому, що щітки Джорджа і Гарріса потрапляли мені на очі вісімнадцять разів поспіль. Своєї ж я ніяк не знаходив. Я перекладав річ за річчю, перемацуючи їх і перетрушуючи. Врешті я знайшов її в черевику. І почав усе спаковувати наново.

Коли я скінчив, Джордж запитав, чи поклав я мило. Я відповів, що мені цілком байдуже, поклав я мило чи ні, і, грюкнувши, замкнув-таки валізу. Тут я виявив, що поклав до неї свій кисет, і змушений був відкривати її знову. Остаточно вона закрилася о пів на одинадцяту вечора. Лишилося спакувати кошики. Гарріс сказав, що менше ніж за дванадцять годин нам потрібно буде вирушати, тому все інше зроблять вони з Джорджем. Я погодився і сів, а вони взялися до роботи.

Вони почали в безтурботному дусі. Вочевидь, намагалися показати мені, як це робиться. Я мовчав і лише чекав. Якщо не брати до уваги Джорджа, то гіршого пакувальника, аніж Гарріс, навряд чи можна знайти в цілому світі. Я дивився на гори тарілок, чашок, сковорідок, пляшок, горщиків, пирогів, плиток, тістечок, помідорів і безкінечної решти і відчував, що от-от відбудеться щось надзвичайно захопливе.

Так воно й сталось. Вони почали з розбитої чашки. Це перше, що вони зробили. І зробили вони це просто для того, щоб показати, що вони можуть зробити ще, аби вам стало цікавіше.

Потім Гарріс поставив банку з полуничним джемом на помідор і розчавив його. Тож помідор довелося вигрібати чайною ложкою.

А потім настала черга Джорджа — він наступив на масло. Я нічого не сказав, лише підвівся, сів на краєчок стола і спостерігав за ними. Це їх дратувало більше, ніж будь-які мої слова. Я це відчував. Вони стали нервовими і збудженими, топталися по речах, відкладали їх десь позаду себе, а потім, коли ті були їм потрібні, не могли їх знайти. Вони вкладали пироги на низ, а зверху клали важкі речі, перетворюючи пироги на місиво.

Вони вивернули сіль, засипавши нею все. До того ж іще й масло! Я ніколи не бачив, щоб двоє чоловіків стільки часу вовтузилися з якоюсь грудкою масла, яка коштує шилінг і два пенси. Після того як Джордж віддер масло від свого капця, вони спробували запхати його в казанок. Воно ніяк туди не заходило. Але й витягти його назад було годі. Зрештою, вони витягли його звідти і поклали на стілець. Після того як Гарріс одразу ж всівся на нього, воно приклеїлось йому до штанів, і, щоб знайти його, вони обнишпорили всю кімнату.

— Присягаюсь, я поклав його сюди, — сказав Джордж, дивлячись на порожній стілець.

— Я й сам бачив, як ти це зробив лише хвилину тому, — відповів Гарріс.

І вони знову почали кружляти кімнатою в пошуках. Зійшовшись посередині кімнати, вони зупинилися, дивлячись один на одного.

— Неймовірно. Я ще такого не бачив, — сказав Джордж.

— Це просто якась загадка, — відповів Гарріс.

Тоді Джордж зайшов Гаррісові за спину і побачив його.

— Ось де воно було весь цей час! — обурено вигукнув він.

— Де? — скрикнув Гарріс, крутячись, немов дзиґа.

— Зупинись! — заревів Джордж, переслідуючи його.

Зрештою, вони віддерли його і запхнули в чайник.

Монморансі, звичайно, також не лишився осторонь. Усе життя Монморансі спрямовано на те, щоб плутатися комусь під ногами, а потім почути на свою адресу найдобірнішу лайку. Якщо він вештається там, де особливо небажаний, якщо він стає до безміри набридливим і починає зводити людей з розуму, якщо в нього починають шпурляти всім, що потрапить під руку — тоді він відчуває, що день для нього видався на славу.

Його найвищою метою та справжнім мірилом успіху є бажання зачепити кого-небудь так, щоб прокльони сипались упродовж години. І коли йому вдається цього досягти, його самооцінка зростає просто до небес.

Він приходив і всідався на речі саме тоді, коли їх потрібно було вкладати. Він діяв з непохитною вірою в те, що, як тільки Гарріс чи Джордж простягають за чим-небудь руку, їм неодмінно потрібен саме його холодний, мокрий ніс. Він встромив у джем свою лапу. Порозкидав чайні ложки. Він уявив собі, що лимони — це щурі, і, залізши в кошик, розправився з трьома з них, поки Гарріс пательнею не повернув його до тями.

Гарріс сказав, що це я його нацьковую. Я нікого не нацьковував. Такому собаці, як Монморансі, не потрібне нацьковування. Єдине нацьковування, що змушує його все це витворяти, народилося разом з ним, воно — його єство.

Ми закінчили пакуватися за десять перша, Гарріс усівся на великий кошик і сказав, що він сподівається, що нічого не розіб’ється. Джордж відповів, що коли щось мало розбитися, то воно вже розбилося — схоже, так розмірковувати було йому зручніше, — і додав, що він не проти піти вже й поспати.

Ми всі вже були не проти поспати. Тієї ночі Гарріс залишився спати з нами, і ми пішли нагору.

Ми розіграли, кому де спати, і Гаррісові випало спати зі мною.

— Джей, тобі де більше подобається, посередині ліжка чи скраю?

Я відповів, що взагалі мені більше до вподоби спати посередині.

Гарріс відповів, що це старомодно.

Джордж спитав:

— О котрій годині вас розбудити?

Гарріс відповів:

— О сьомій.

Я сказав:

— Ні, о шостій. — Я хотів написати кілька листів.

Ми