Троє в одному човні (як не рахувати собаки) - Джером Клапка Джером

Наступної миті на протилежному боці вулиці з’явився один із хлопчаків бакалійника. Хлопець Біґґса гукнув йому:

— Дивись! Із першого поверху сорок другого переїжджають.

Хлопчик бакалійника перейшов вулицю і зайняв позицію на іншому боці тротуару. Через певний час із взуттєвої крамниці вийшов молодий джентльмен і теж зупинився, приєднавшись до хлопця Біґґса. Наглядач за порожніми бляшанками з «Блакитних стовпів» прилаштувався окремо на узбіччі.

— Ну, з голоду вони не помруть, — вирішив джентльмен із взуттєвої крамниці.

— Невже ти, якби б збирався перетнути Атлантичний океан на маленькому човні, не брав би з собою нічого? — спитав той, що з «Блакитних стовпів».

— Вони не планують перетинати океан, — втрутився хлопець Біґґса. — Вони вирушають на пошуки Стенлі.

До цієї хвилини вже встиг зібратися невеличкий натовп. Люди допитувались одне в одного, що трапилося. Одні — молода і легковажна частина натовпу — вирішили, що це весілля, і показували на Гарріса, говорячи, що він наречений. Інші, старші й поміркованіші, схилялися до думки, що це похорон, а я, напевно, брат покійника.

Нарешті з-за рогу з’явився порожній екіпаж (я багато разів помічав, що, коли непотрібно, порожні екіпажі проїжджають цією вулицею кожні три хвилини або ж стоять десь неподалік, готові будь-якої миті відвезти вас будь-куди). Ми закинули свої пожитки, всілися самі і, відігнавши друзів Монморансі, які, гадаю, присяглися ніколи не залишати його, під дружні оплески натовпу поїхали. Услід нам Біґґсів хлопчисько жбурнув морквину, мабуть, на щастя.

До Ватерлоо ми дістались об одинадцятій і поцікавились, звідки рушатиме потяг об одинадцятій нуль п’ять. Цього, звичайно, не знав ніхто. На вокзалі Ватерлоо ніхто ніколи не знає, звідки вирушатиме потяг і куди прямує той, що вже рушив, взагалі — нічого. Носій, який ніс наші речі, припустив, що він вирушатиме від другої платформи, та коли цей добродій запитав про це в іншого такого ж, як він, той сказав, що чув, нібито від першої. А начальник вокзалу був переконаний, що потяг стоїть біля приміської платформи.

Щоб остаточно з’ясувати це, ми піднялись і запитали про це в диспетчера. Той відповів, що щойно розмовляв з чоловіком, який розповів, що бачив його біля третьої платформи. Ми відразу ж пішли на третю платформу, але там службовці вокзалу сказали, що це буде або Саутгемптонський експрес, або Віндзорський кільцевий. Щоразу вони були впевнені, що це не потяг до Кінґстона, хоча чому вони були в цьому впевнені, навряд чи змогли б пояснити.

Тоді наш носій сказав, що, напевно, потяг мав би бути на верхній платформі і що він добре знає цей потяг. Ми піднялися на верхню платформу і запитали в машиніста, чи справді він вирушає до Кінґстона. Той сказав, що він не може стверджувати напевно, але йому здається, скоріш за все, саме туди він і їхатиме.

Якщо ж це не буде 11:05 до Кінґстона, то, поза всяким сумнівом, 9:32 до Вірджинія-Вотер або 10:00 експрес до острова Вайт, або куди-небудь іще в тому напрямку. Про це ми зможемо дізнатись, коли прибудемо до місця. Ми впхнули йому в руку півкрони і попросили їхати до Кінґстона об 11:05.

— На цій лінії, — сказали ми, — ніхто ніколи не дізнається, що це за потяг і куди він прямує. Ви знаєте, куди їхати, тихенько рушайте і зупиніться вже в Кінґстоні.

— Ну, не знаю, джентльмени, — поважно відповів юнак. — Мені здається, все ж таки мають існувати потяги, які їдуть до Кінґстона. Так і зробимо. Давайте ваші півкрони.

Так ми Південно-Західною залізницею дістались від Лондона до Кінґстона.

Згодом ми дізналися, що насправді той потяг був поштовим і мав прямувати до Ексетера. Того дня його впродовж декількох годин шукали у Ватерлоо, і ніхто не знав, що могло з ним трапитися.

Наш човен чекав на нас в Кінґстоні біля самого мосту. До нього ми прийшли пішки, оглянули, завантажили в нього свої речі і зайняли свої місця.

— Усе гаразд, панове? — запитав човняр.

— Усе гаразд, — відповіли ми.

Гарріс сів за весла, я взявся до кормового стерна, а Монморансі — виглядав він чомусь дуже нещасливим і підозріло озирався — вмостився на носі. І ми попливли. Річкою, котра на два тижні мала стати нашою домівкою.

Розділ VI

Кінґстон. — Повчальні зауваження щодо ранньої історії Англії. — Спостереження за різьбленим дубом і життям в цілому. — Сумний випадок Стівінґса-молодшого. — Роздуми про давнину. — Я забуваю, що я за стерном. — Цікавий результат. — Лабіринт у Гемптон-Корті. — Гарріс у ролі провідника.

Стояв напрочуд погожий ранок чи ще пізньої весни, чи вже раннього літа, як вам більше до вподоби. Саме цієї пори ніжна зелень трави і листя набуває насиченого зеленого кольору. Природа стає схожою на цнотливу молоду красуню, охоплену дивним трепетом від передчуття неминучої зрілості.

Осяяні сонячними відблисками старовинні вулички Кінґстона йшли до самої води і були надзвичайно мальовничі. По мерехтливій гладіні річки повільно пропливають баржі, поміж дерев уздовж берега звивається дорога, доглянуті вілли — по інший бік; налягає на весла Гарріс у своїй червоно-помаранчевій куртці, десь удалині з’являються і зникають обриси похмурого замку Тюдорів[2]. Усе це утворювало яскраву картину, таку насичену і таку спокійну, сповнену життя і настільки мирну, що, незважаючи на ранковий час, заколисаний безтурботною мрійливістю, я поринув у роздуми.

Я думав про Кінґстон, чи Кінінґестун, як він називався у ті часи, коли в ньому коронували саксонських королів. Десь тут перейшов річку великий Цезар, і неподалік на схилах розташували свій табір римські легіони. Здавалося, Цезар, як пізніше і Єлизавета[3], був усюди. Щоправда, він був більш розсудливим, ніж королева Бесс, і не бігав по пивницях.

Ця Непорочна Королева просто обожнювала пивниці. Навряд чи можна знайти більш-менш привабливий заклад на десять миль довкола Лондона, де вона не бувала б — чи зупинялася на ніч, чи просто інколи зазирала. Мені цікаво: якщо припустити, що, скажімо, Гарріс почав нове життя, став великою і поважною людиною, наприклад прем’єр-міністром, а потім помер, чи стали б на пивницях, де він полюбляв посидіти, писати: «Тут Гарріс перехопив кухоль пива», «У цьому будинку 1888 року Гарріс випив дві чарки холодного шотландського віскі» чи «Звідси Гарріса виперли у грудні 1886 року»?

Ні, таких пивниць виявилося б надто багато. Популярними стали б місця, в яких Гарріс ніколи не побував. «Єдина будівля на півдні Лондона, де Гарріс ніколи нічого не випив». Люди кожного дня приходили