Жахослов - Стівен Джонс
Кіт відсахнулася. Усе її тіло пронизував біль. Хитаючись, вона підійшла до вівтаря, і її коліна підігнулися, руки змахнули банки з вогниками на підлогу. Дуґлас зревів від гніву, коли всі вони, одна за одною, розбилися об каміння. Кіт намагалася звестися на ноги, щоб захиститися, схопити револьвер, який знову загубився в глибині кишені, – але впала на бік. Її голова опинилася на підлозі неподалік від битого скла, чий вміст розтікався довкола.
Вона бачила, як біло-блакитні вогники здіймаються й розростаються, рвуться догори, зливаючись врешті в єдиний язик полум’я. Дуґлас нерозбірливо скрикнув, і Кіт здогадалася, що насправді він сам не вірив у власну могутність. Розпач, божевілля та примарна надія вели його хибним шляхом. Що ж, сонно подумала Кіт, тепер вони обидва все зрозуміли.
Вона відчувала, що лежить у калюжі крові. Її кінцівки наче наливалися свинцем, вона не могла відірвати очей від блакитного пекельного полум’я, що насувалося на неї. Ось воно вже охопило її груди, і вона відчула, як жар і холод одночасно обпікає її оголену плоть, а тоді… Тоді воно було в ній. З гудінням текло по її венах, спалюючи її живцем, а голоси! О, голоси! Хор нестримної радості, свободи й полегшення, обарвлених темною жагою помсти.
Вона розпізнала лише один з них. Голос Мері Джейн Келлі без упину бринів у її голові, командуючи іншими, кажучи, що вони мають робити.
«Я не зраджувала тебе, – подумала Кіт. – Мені так шкода, Мері Джейн, але я не кидала тебе».
А тоді в її голові, наче пісня, пролунав той самий ніжний голос з наспівними інтонаціями двох країв:
«Якби я цього не знала, гадаєш, я була би тут, ідіотко? А тепер замовкни, ми намагаємось зосередитися».
Кіт відчула, як відривається від підлоги, аж доки не повисла за фут над землею, розкинувши в повітрі руки. Світло палахкотіло навколо неї з тріском, наче у багатті. Перед нею стояв Ендрю Дуґлас, роззявивши рота і дивлячись на неї зовсім порожніми очима.
Він стежив за тим, як вона злітає, як пульсуючий вогонь стягується, зосереджуючись на грудях Кіт – а потім вистрілює, наче ядро з гармати, охоплюючи його полум’ям. Відьомський вогонь, що анітрохи не пошкодив шкіру Кіт, підпалив Дуґласа, знищуючи його від плоті до кісток – доки лише купка попелу не залишилася там, де він щойно стояв.
Кіт залишалась підвішена над землею ще одну мить – і в цю мить побачила людину у дверній арці – Мейкпіса, на чиєму обличчі проступали зневіра і сум’яття. За мить все було скінчено, і Кіт каменем впала на підлогу з оглушливим стукотом. Перед тим, як остаточно зомліти, вона подумала про Люціуса: треба було поговорити з ним востаннє.
XVI
– Що ж, Кіт Касвелл, ви точно покращили своє становище.
Минуло майже шість тижнів, відколи Мейкпіс – чия підозріливість спонукала його зачекати на холоді, а потім податися за нею до схованки – витягнув її з каналізації й передав у дбайливі руки в лікарні Святого Ґая, де в неї швидко почалася лихоманка, що кілька днів тримала її на межі життя й смерті.
Востаннє інспектор бачив її того ранку, коли лихоманка пішла на спад і вона почала наполягати, аби її відправили додому – і була вкрай нестерпною, доки вони нарешті спекалися її. Дізнавшись, що її життю більше ніщо не загрожує, Мейкпіс з головою поринув у справу Різника, щоб за допомогою звітів Томаса Райта дати відповідь на всі спірні питання і нарешті закрити її.
Тримаючись грубувато і по-батьківськи та начебто остаточно усвідомивши той факт, що Кіт – дівчина, Райт зробився її частим гостем у лікарні й удома. Він приводив дружину й дітей подивитися на неї, наче вона була чимось на кшталт циркового атракціону. Ебберлайн посилав квіти – вона не знала, як багато йому насправді відомо, і не бажала з’ясовувати.
– Сер Вільям дуже щедрий, – сказала Кіт, розгладжуючи свою темно-зелену поплінову спідницю. Її волосся трохи відросло, і цього ранку вона побачила у дзеркалі, що її обличчя набуває здорової барви. Але навіть на власний погляд вона була ще дуже худа. Тож вона покірно їла все, що ставила перед нею місіс К.
– Справді, дуже щедрий, – сказав інспектор, озираючи поглядом багаті меблі у вітальні. Будинок був найменшим в окрузі, не перенасичений пишнотами, але милий, добре обставлений і розміщувався в найдорожчому кварталі Мейфейра, прямо напроти парку перед будинком самого сера Вільяма.
Кіт ще й досі не звикла, що тепер у неї є служниця і лакей, але місіс К. насолоджувалася своєю новою роллю домоправительки – щасливо здаючи при цьому власний дім родині з трьох осіб – і була в захваті, що тепер їй є ким командувати, організовуючи все якнайкраще для «міс Кетрін» і «містера Люціуса». Кіт закочувала очі й грозилася виставити жінку на вулицю, якщо вона ще раз назве її так.
– Дуже, – погодилася вона.
Мейкпіс кивнув і зробив ковток чудової «Мадери», раніше принесеної місіс К., а тоді спитав:
– Це все з його власної волі, чи якось інакше?
– Більш-менш з його власної згоди, хоча трохи переконування теж знадобилося. Він не мав жодного бажання, аби люди його кола дізналися, що його особистий секретар був ніхто інший, як Джек-різник, котрий убивав нещасних жінок заради чорної магії.
– Невже вони справді повірили б у такі нісенітниці?
– Байдуже, містере Мекйпіс. Навіть зовсім трішки бруду вистачає, щоб поставити пляму на бездоганній репутації. Щойно пролунають звинувачення у бік Дуґласа – і люди почнуть наперебій розповідати, як вони завжди знали, що з ним не все гаразд.
– Бідолашний сер Вільям, – зітхнув Мейкпіс.
Кіт усміхнулася, потім розсміялася.
– Не хвилюйтеся так за старого, він дуже полюбив Люціуса, і, попри всі його буркотіння про шантаж, я йому теж подобаюсь. Будинок придбано на моє ім’я, є також солідна сума в банку, а ще сер Вільям
