Жахослов - Стівен Джонс
– Тоді нас двоє, сер, – промовила вона, все ніяк не в змозі позбутися давніх звичок. – Та, гадаю, казати «сер» більше недоречно. Тепер ви для мене містер Мейкпіс.
– Едвін, якщо бажаєте, – зніяковіло запропонував він. Кіт була вражена: куди й поділися його гнівливість, його агресивний натиск і вимогливість. Мабуть, тепер, коли він бачив її в сукні, знаючи, що вона має носити сукню, він заспокоївся й повернувся до свого природного, дещо лицарського поводження з дамою.
– Гадаю, містере Мейкпіс, ви тут, щоб поставити мені кілька незручних запитань. – Вона гралася краєм плетеного гачком килимка, що лежав у неї на колінах, і ретельно досліджувала вузлики й петлі. – Звичайно ж, я на них відповім.
– Що ж, дуже приємно це чути, – сухо промовив він, а тоді нахилився вперед. – Звідки ви знали? Звідки ви знали, що він буде там і жертвою виявиться Келлі?
І вона розповіла все, від своєї першої зустрічі з Келлі до відкриття, що серед повій Вайтчепела існують відьми. Його обличчя кривилося від зневіри, але їй було байдуже. Вона розповіла йому про листа, якого отримала, і згоду, яку дала їй Мері Джейн, розповіла, яким жахливим кінцем обернулася їхня угода і які мала наслідки, хоча він уже знав про це. Знову й знову переповідати історію свого провалу було, на її думку, найменшим з можливих покарань, які вона могла накласти на себе.
– І ви не розповідали мені цього, адже боялися, що я вважатиму вас божевільною? Через усі ці нісенітниці про відьом?
– А хіба ви зараз так не вважаєте? – вона зітхнула. – Це вже не має значення. Мені більше нічого приховувати, нічого втрачати. Він отримав те, чого хотів – Мері завжди казала, що йому потрібні лише п’ять жертв, що в цьому числі криється магія, – це пов’язано з ритуальною п’ятикінечною зіркою, і що цього достатньо, аби викликати духів з небуття й укладати з ними угоди. Ось що, на її думку, він робив – і ось навіщо він зберігає в себе шматочки їхніх тіл, аби ті притягували собою їхні душі, принаймні до тих пір, коли він знайде їм застосування.
– Але навіщо це… Кетрін? – він жестом показав на її одяг, маючи на увазі відсутність форми. – Навіщо цей маскарад?
Вона не збиралась ділитися подробицями, як саме відбувалося її подвійне життя: про схованку чи про допомогу містера Віна – ці таємниці належали не лише їй.
– Хочете сказати, містере Мейкпіс, що якби я з’явилась у відділок на Леман-стрит у чепчику й сукні з турнюром і сказала, що шукаю роботу, мене б там з повагою вислухали? А не виставили б зі сміхом за двері чи пригрозили б запроторити в божевільню, доки я не зміню свої погляди й думки? Я маю годувати кілька ротів, містере Мейкпіс, – ви знаєте, як важко розтягнути зарплатню помічниці модистки на трьох, один з яких хворий і ще одна поступово…
Вона не завершила фрази.
– Я робила те, що мала робити. Ні, – виправилася вона. – Я робила те, що хотіла робити.
– Ви робили те, що вважали за слушне.
– Слушне? А може, зручне? Не думайте, що я не знаю, наскільки це все – моя провина. Якби я так пильно не оберігала свої таємниці, усе завершилось би вже давно. Я чудово знаю, що поставила себе і свою родину вище за життя вуличних повій, бо я не краща за будь-якого чоловіка, адже так само поставилася до них. Я не думала про те, що вони, як і я, заслуговують бути в безпеці, хоч і не казала цього вголос. Я вірила, що вони якимось чином самі накликають на себе насильство, одним лише способом свого життя. Я вирішила, що вони варті меншого, ніж я й мої близькі, містере Мейкпіс, і з цим я житиму кожен клятий день мого життя. – Вона ткнула в нього пальцем, побачивши, що він рветься заперечити. – І не кажіть мені, що не думали так само – буцімто життя цих жінок нічого не варті. Якби було інакше, ви б не сиділи тут, такий спокійний, і не допитували б мене, поводячись так, ніби я лише вкрала кульок цукерок.
Ви не вважаєте, що їхні життя варті того, щоб через них гніватися. Вас більше злить те, що цей чоловік насмілився кинути вам виклик, привнести безлад на ваші вулиці, виставити ваших людей ідіотами, – ось що дратує вас по-справжньому, а не загибель цих жінок. Спробуйте це заперечити, і я знатиму, що ви брехун.
Його губи побіліли, і Кіт збагнула, що, майбуть, зайшла надто далеко. Але він не втратив самовладання і не став спростовувати її звинувачень.
– Чай з печивом. – Місіс К. увійшла до кімнати з тацею. Вона чомусь метушилася, брязкаючи ложечками об порцелянові блюдця, коли ставила тацю на столик поряд з кріслом Кіт.
– Дякую, місіс К., – промовила Кіт таким тоном, з якого було зрозуміло, що жінка має швиденько покинути кімнату.
І доки Кіт наливала темно-коричневий напій у чашку з трояндовим візерунком, Мейкпіс якось раптово згорбився:
– Я вас чув.
– Що?
– Я чув вас, коли Ейрдейл вів вас до камери. Я саме був у кімнаті зберігання доказів позаду реєстраційної стійки й чув, як ви просили Райта знайти мене. Я чув це і пропустив повз вуха. Я подумав: «Нехай це буде вам уроком, маленька міс. Наперед знатимете, як робити з мене йолопа». – Він подивився на капелюха, що ненадійно тримався в нього на коліні.
– Як давно ви знали? – спитала вона.
– З тієї ночі, як сталося подвійне вбивство, – я приходив довідатися, як ви. Я був на другому боці вулиці – і кого, як гадаєте, я побачив замість мого найобдарованішого констебля? Високу жінку в нічній сорочці, яка застигла на порозі й дивилася вслід повії, що простувала вздовж Ледіз-Ментл-Курт.
– Увесь цей час ви знали? Знали і нічого не сказали? Знали і все одно слухали мене, коли я розповідала вам про «сувеніри»? – здивовано питала вона.
Він знизав плечима.
– Це було не позбавлене здорового глузду, а я вже знав, що ви не дурна. І не думав, що ваша належність до іншої статі це якось спростовує.
– Дякую, – тихо промовила вона, справді почуваючись вдячною.
– Але я був злий на вас. Дуже сильно. Коли Ебберлайн замкнув вас у камері, я не став втручатися. Я подумав: «Це піде їй на користь». – Він потер обличчя, і вона чула, як дряпає шкіру
