Ім’я вітру - Патрік Ротфусс

Манет нахилився вперед і теж заговорив тихішим голосом.

— Він не з тих шляхтичів, які ошиваються тут семестр чи два, а тоді їдуть. Він тут уже кілька років, довчився до ре’лара. І він не якийсь там сьомий син. Він первісток-спадкоємець. А його батько — один із дванадцяти наймогутніших людей у всьому Вінтасі.

— Насправді він шістнадцятий за знатністю, — спокійно виправив Сім. — Є королівська родина, принци-регенти, Мейр Алверон, герцогиня Саміста, Акулеус і Мелуан Леклесси… — Він поступово замовк під гнівним поглядом Манета.

— У нього є гроші, — просто сказав Манет. — І друзі, яких можна купити за гроші.

— І люди, які хочуть домогтися ласки його батька, — додав Сіммон.

— Суть у тому, — серйозно промовив Манет, — що йому краще не переходити дороги. Ще коли Емброуз був тут перший рік, йому не догодив один алхімік. Емброуз викупив його борг у лихваря в Імрі. Коли хлопака не зміг заплатити, його кинули в боргову в’язницю. — Манет розірвав надвоє шматочок хліба й недбало намастив його маслом. — Коли рідні його витягнули, у нього вже був туберкульоз легень. Хлопака геть змарнів. До навчання так і не повернувся.

— А майстри просто взяли й допустили це? — запитав я.

— Усе ж цілком законно, — пояснив Манет притишеним досі голосом. — Емброуз усе ж таки був не настільки дурний, щоб викупити його борг особисто. — Манет зневажливо змахнув рукою. — За нього це зробив хтось інший, але він подбав про те, щоб усі знали, що за цим стоїть він.

— А ще була Табета, — похмуро сказав Сім. — Вона здійняла бучу через те, що Емброуз обіцяв на ній оженитися. Вона просто зникла.

Це, звісно, пояснювало, чому Фела так не хотіла його образити. Я заспокоїв Сіма жестом.

— Я нікому не погрожую, — безневинно промовив я таким тоном, щоб було легко почути всякому, хто нас слухав. — Я просто цитую один зі своїх улюблених літературних творів. Це з четвертого акту «Деоніки». Там Тарсус говорить:

На нього голод і пожежу я нашлю,

Щоб пустка оточила його скрізь,

І демони у зовнішній пітьмі

Зчудуються і визнають тоді,

Що помста — справа тільки для людей.

Біля нас на мить запанувала приголомшена тиша. Вона поширилась Їдальнею трохи далі, ніж я очікував. Вочевидь, я недооцінював кількість наших слухачів. Я знову зосередив увагу на їжі й вирішив тимчасово викинути це з голови. Я втомився, мені було боляче, і я не надто хотів мати того дня ще якийсь клопіт.

— Ці відомості тобі поки що не знадобляться, — тихо сказав Манет після тривалої тиші. — Тобі ж заборонено доступ до Архівів і все таке. Однак мені здається, що тобі краще знати… — Він збентежено прокашлявся. — Купувати ручну лампу не треба. Їх просто виписують за столом і повертають, коли все закінчують. — Він поглянув на мене так, ніби його тривожило, як я можу відреагувати на цю інформацію.

Я стомлено кивнув. Раніше я мав рацію. Емброуз не був і наполовину таким гадом, яким я його вважав. Він був удесятеро гіршим.

Розділ сорок четвертий

Вогонь за склом

Більшість ручної роботи в Університеті виконувалась у Промислі. У цій будівлі були майстерні для склодувів, теслів, гончарів і склярів. Також там була повноцінна кузня та плавильня, які б опинилися на почесному місці в мріях будь-якого металурга.

Кілвінова майстерня була розташована в Рукотворні, або ж, як її називали частіше, Промислі. Вона була велика, як зерносховище всередині; у ній стояло щонайменше два десятки робочих столів із грубого дерева, захаращених незчисленними безіменними інструментами та незавершеними виробами. Майстерня була серцем Промислу, а Кілвін був серцем майстерні.

Коли я прийшов, Кілвін саме гнув кручений залізний стрижень, можливо, надаючи йому якоїсь бажанішої форми. Побачивши, що я заглядаю всередину, він залишив його міцно зафіксованим на столі та пішов до мене, витираючи руки об сорочку.

Він оглянув мене критичним оком.

— Добре почуваєшся, е’ліре Квоуте?

Перед цим я повештався й знайшов трохи вербової кори, яку можна було пожувати. Спину мені досі пекло, вона свербіла, але це можна було витерпіти.

— Та непогано, майстре Кілвін.

Він кивнув.

— Добре. Хлопчакам твого віку не слід перейматися через такі дрібниці. Скоро ти знову будеш міцний, як камінь.

Я спробував вигадати якусь ґречну відповідь, але тут моє око привабив якийсь предмет, що висів у нас над головами.

Кілвін простежив за моїм поглядом через плече. Коли він побачив, на що я дивлюся, його велике бородате обличчя розколола широка усмішка.

— А-а-а-а, — протягнув він із батьківською гордістю. — Мої красуні.

Високо серед крокв майстерні звисало з ланцюгів півсотні скляних сфер. Вони були різного розміру, але жодна з них не була значно більшою за чоловічу голову.

І вони горіли.

Побачивши вираз мого обличчя, Кілвін змахнув рукою.

— Ходімо, — запросив він і повів мене до вузьких сходів із кутого заліза. Опинившись нагорі, ми вийшли на кілька вузьких залізних доріжок, що вилися поміж грубими балками, які підтримували дах, на висоті двадцять п’ять футів над землею. Попетлявши трохи лабіринтом з дерева й заліза, ми дісталися ряду підвішених скляних сфер, в яких палали вогні.

— Це, — показав Кілвін, — мої лампи.

Лише тоді до мене дійшло, що це таке. Деякі з них були наповнені рідиною й ґнотом, як і звичайні лампи, але більшість із них не були схожими абсолютно ні на що. В одній не було нічого, крім киплячого сірого диму, який раз у раз мерехтів. В іншій сфері був ґніт, який звисав у порожнечі зі срібного дроту й палав нерухомим білим полум’ям попри явну відсутність палива.

Дві лампи, що висіли поруч, були близнючками, тільки в одній полум’я було блакитним, а в другій — жовтогарячим, як у розжареному горні. Одні були маленькі, як сливки, а інші — великі, як дині. В одній було щось схоже на шматочок чорного вугілля та шматочок білої крейди, а там, де вони були притиснуті один до одного, палало навсібіч яро-червоне полум’я.

Кілвін дозволив мені довго повитріщатись, а тоді вже підійшов ближче.

— У шалдарів є легенди про лампи, що горять вічно. Я вважаю, що колись це було доступно нашому ремеслу. Я займався пошуками десять років. Я зробив багато ламп, деякі з них вийшли дуже добре й дуже довго горіли. — Він поглянув на мене. — Але жодна з них не горить вічно.

Він пройшов далі й показав на одну