Тринадцята казка - Діана Сеттерфілд
Мені не хотілося, щоб вона побачила, що я це помітила. Я й далі поводилася так, наче читаю тільки для Еммеліни. Але при цьому увесь час поглядала на Аделіну. Виявилося, що вона не тільки слухала. Ось я помітила, як у неї здригнулися повіки. Спочатку мені здалося, що очі її заплющені, але ж ні: крізь стулені вії вона спостерігала за мною!
Що ж, обставина вкрай цікава, і я неодмінно використаю її у своїй подальшій виховній діяльності.
…А потім сталося те, чого я зовсім не чекала. Обличчя лікаря змінилося. Так, змінилося, просто на моїх очах. Це був один з тих випадків, коли обличчя раптово набуває нового виміру: риси, звичайно ж, лишаються незмінними, але все обличчя раптом постає в абсолютно новому світлі. Хотіла б я знати, які процеси у людському мозку спричиняються до того, що обличчя знайомих нам людей починають отак різко змінюватися й викривлятися. З можливих пояснень я відкинула оптичні ефекти і дійшла висновку, що пояснення криється у психології спостерігача. Хай би там як, а оця раптова зміна в його обличчі змусила мене на якусь мить завмерти і поглянути на нього широко розкритими очима, що, в свою чергу, змусило і лікаря з подивом подивитися на мене. Коли ж його обличчя нарешті перестало стрибати і сіпатися, в очах його з’явився якийсь дивний вираз, значення якого я так і не змогла зрозуміти. А мені дуже не подобається, коли я чогось не розумію!
Кілька секунд ми дивилися одне на одного широко розкритими очима, обидва почуваючись дуже ніяково, а потім лікар різко розвернувся і пішов.
* * *
Як я не люблю, коли місіс Дюн розпоряджається моїми книжками, розсовуючи їх сюди-туди! Скільки разів мені повторювати їй, щоб вона не чіпала недочитаних книжок! Якщо вже їй так хочеться, то чому б не повертати ці книжки до бібліотеки, звідки я їх узяла? Який сенс залишати їх на сходах?
У мене із Джоном-садівником відбулася досить цікава і дивна розмова.
Він — добрий працівник, його присутність у домі має важливе значення; а ще він помітно збадьорився відтоді, як знову приступив до впорядкування свого класичного парку. Він попиває чай і базікає в кухні з місіс Дюн; інколи я бачу, як вони тихо про щось теревенять, і це наштовхує мене на думку, що він не такий вже й глухий, як удає. Якби не поважний вік економки, то я могла б подумати, що в них роман, але оскільки про це й мови не може бути, то я гублюся у здогадках і не можу пояснити собі: що ж там у них за таємниця? Я невдоволено дорікнула місіс Дюн за ці секрети: у нас із нею склалося доброзичливе взаєморозуміння майже в усьому, і мені здавалося, що вона схвально сприймає мою присутність у цьому домі (утім, якби вона сприймала її несхвально, то це не мало б великого значення), — і вона відповіла мені, що вони з Джоном ні про що, окрім господарських справ, не розмовляють: про курчат, яких треба зарізати, про картоплю, яку треба викопати, і таке інше.
— А чому ж ви розмовляєте так тихо? — допитувалась я.
Економка відповіла, що вони розмовляють зовсім не тихо, а якщо й тихо, то не дуже.
— Але ж мене ви не чуєте, коли тихо розмовляю я?
Місіс Дюн відказала, що нові голоси їй сприймати важче, ніж ті, до яких вона вже звикла, і якщо вона розуміє Джона, коли той говорить тихо, то це тому, що знає його голос багато років, а мій — лише місяць-два.
Я й не згадувала про тихі голоси в кухні, аж поки не сталася ота дивина із Джоном. Кілька днів тому я прогулювалася у парку перед сніданком, як раптом знову узріла отого хлопчика, який колись смикав бур’яни на клумбі під класною кімнатою. Я поглянула на годинник — це знову був час шкільних занять. Хлопчина не побачив мене, бо я стояла за деревами. Кілька хвилин я спостерігала за ним; цього разу він не працював, а навпаки — розтягнувся на галявинці і щось видивлявся у траві. На ньому був той самий крислатий капелюх. Я зробила до нього крок, збираючись спитати його ім’я і прочитати йому лекцію про користь освіти, але він, побачивши мене, прудко скочив на ноги, притиснув рукою капелюха до голови і чимдуж кинувся навтьоки. Ніколи раніше не бачила я, щоб хтось бігав так швидко! Переляк і блискавична втеча хлопця є достатніми свідченнями його провини. Він чудово знав, що мав у той час бути у школі. Коли він тікав, я помітила у нього в руці книжку.
Я пішла до Джона і сказала йому все, що думала з цього приводу. Сказала, що не дозволю дітям працювати на нього у шкільний час, що не варто шкодити заняттям заради кількох пенсів, які ці діти зароблять, а якщо їхні батьки цього не розуміють, то я піду до них і сама з ними поговорю. Я сказала також, що коли йому потрібні додаткові робочі руки, то я можу поговорити про це з містером Енджелфілдом, щоб той найняв ще одного працівника. Я вже висловлювала таку пропозицію, але і Джон і місіс Дюн з такою наполегливістю противилися, що я визнала за розумніше почекати, поки я не призвичаюся краще до того, як тут ведуться справи.
Джон прореагував дуже дивно: він похитав головою і став навідріз заперечувати присутність дитини у парку. Коли ж я почала наполягати, що бачила цю дитину на власні очі, він відповів, що то, мабуть, до парку забрів якийсь хлопець із села, таке інколи трапляється, і що він не зобов’язаний відповідати за всіх сільських гультіпак, які можуть здуру приплентатися до парку. На це я йому відказала, що й раніше бачила того хлопця, у день свого приїзду, і що він точно працював на клумбі. На це Джон не відповів нічого, тільки знову повторив, що ніякого хлопця тут не було і що кожному, хто схоче посмикати бур’яни в його парку, він, Джон, залюбки надасть право цим займатися.
Із легким роздратуванням я сказала Джонові, що в такому разі мені доведеться поговорити про цей випадок із директоркою школи
