Спокута сатани - Марія Кореллі
− Лючіо, Лючіо! − шепотіла вона. − Невже ви не маєте серця? Невже ви відштовхнете мене, коли я віддаю вам себе цілком і без останку, усю, яка я є? Хіба я огидна вам? Багато чоловіків віддали б своє життя, щоб я сказала їм те, що кажу вам тепер; але вони для мене − ніщо: ви один − моє світло, подих мого життя! Лючіо, ви навіть не знаєте, не хочете зрозуміти, як глибоко я кохаю вас!
Він обернувся до неї в такому різкому русі, що я настрахався; зневага на його обличчі стала ще виразнішою.
− Я знаю, що ви мене кохаєте! − сказав він, і я побачив його глузливі очі й холодний усміх на вустах. − Я завжди знав це! Ваша упиряча душа рвонулася до мене, коли наші очі зустрілися вперше! Ви від самого початку були фальшивою, безчесною жінкою, і ви впізнали вашого вчителя! Так, вашого вчителя! − Вона скрикнула, наче злякавшись; він нахилився, брутально схопив її руки і стиснув. − Вислухайте хоч раз правду про себе з вуст того, хто не боїться її висловити! Ви кохаєте мене, я можу зажадати ваші тіло й душу − якщо тільки схочу. Ви брали шлюб із брехнею на вустах; ви перед Богом присягались у вірності вашому чоловікові, подумки вже зраджуючи його; ви самі обернули містичне благословення на блюзнірство та прокляття − тож не дивуйтеся, що це прокляття спіткало саме вас. Цілунок, який я дав вам у день вашого весілля, розлив вогонь у вашій крові й навіки пов'язав вас зі мною. Ви прилетіли б до мене тієї самої ночі, якби я зажадав цього, якби я кохав вас так, як ви кохаєте мене, тобто якби я називав хворобливе марнославство і хіть ім'ям кохання! Слухайте мене! − Тримаючи обидві її руки, він дивився на неї згори; на обличчі його була написана така похмура злість, що вона, здавалося, створювала темряву навколо нього. − Я ненавиджу вас! Так, я ненавиджу вас і всіх жінок, подібних до вас, за те, що ви розбещуєте світ, обертаєте добро на зло, спричиняєтесь до злочинів, спокушаючи вашим оголеним тілом і брехливими очима! Ви перетворюєте чоловіків на безумців, негідників і тварин! Після смерті ваше тіло породжує нечистоти: з того, що колись давало насолоду мужчині, утворюється твань і пліснява; ви згубні, поки живете, ви отруйні, коли вмираєте, і тому я ненавиджу вас! Я читаю вашу душу, вона для мене − розкрита книга, і вона зганьблена ім'ям, яке дають тим, хто огидний для всіх; однак це ім'я за правом належить жінкам вашого типу й становища, які мають розкіш і блиск цього світу і не мають виправдання нужденності, щоб продавати себе дияволові!
Він намагався відштовхнути її від себе, але вона вчепилася в нього з упертістю тієї бридкої комахи, яку він знайшов на грудях муміфікованої єгиптянки та зробив своєю забавкою, щоб розважатися з нею в години дозвілля. Спостерігаючи й дослухаючись, я поважав його − за відвертість, за мужність сказати цій безсоромній негідниці, хто вона є, на думку чесного чоловіка, який не потуратиме її мерзенній поведінці задля ввічливості або світських правил. Так, він − мій друг, навіть більше, ніж друг! Він поводився чесно та справедливо; він не мав ані наміру, ані бажання зрадити або збезчестити мене. Моє серце було сповнене вдячністю до Лючіо, але щомиті в мені зростало почуття жалощів до самого себе: я міг би заридати з болю та безсилої люті − але я волів слухати далі. Ошелешений, я спостерігав за своєю дружиною. Що сталося з її гордістю, якщо вона досі стоїть навколішках перед тим, хто ображає її такими словами?!.
− Лючіо… Лючіо! − шепотіла вона, і шепіт її відлунював у довгій галереї, ніби сичання змії. − Говоріть про мене все, що хочете, і нехай це буде правдою! Я негідна, я визнаю це. Але чи варто бути цнотливою? Яку втіху дає доброчесність? Хто був би вдячний нам за наше самозречення? Минуть роки, всі ми помремо, і нас забудуть навіть ті, хто нас любив. Навіщо ж відмовлятися від задоволень, які ми можемо дістати? Чому ви не хочете покохати мене? Хіба я негарна? Невже моя врода нічого не варта у ваших очах?.. Що ж, убивайте мене вашими жорстокими словами, мені байдуже. Я вас кохаю, кохаю! − У несамовитому пориві пристрасті вона зірвалася на ноги, відкинувши волосся назад, і стояла, немов справжня вакханка. − Подивіться на мене, Лючіо! Ви не повинні, ви не смієте відкидати мого кохання!
Мертва мовчанка настала після цієї палкої тиради. Я в захваті дивився на Лючіо; мене вразив якийсь неземний вираз його обличчя: гарні брови звелися в похмуру загрозливу лінію, очі палали презирством, а між тим він сміявся − тихим сатиричним сміхом.
− Не повинен, не смію! − повторив він зневажливо. − Жіночі нісенітниці! Клич ображеної самиці, якій не вдається звабити обраного самця! Ваше кохання − що воно таке? Приниження для того, хто прийме його; сором для того, хто відповість на нього взаємністю! Ви хвалитеся вашою вродою, у якій переконує вас ваше дзеркало; але ваше дзеркало таке саме брехливе, як і ви. Ви не бачите в ньому себе − інакше ви б із жахом відсахнулись від нього… Ви просто дивитесь на вашу тілесну оболонку, яка насправді нічим принципово не відрізняється від парчевої сукні: вона тлінна, скороминуща та приречена змішатися з землею, з якої походить. Ваша врода? Я не зважаю на неї: крізь неї я бачу вас; ви бридка й залишитесь бридкою назавжди! Я ненавиджу вас! Ненавиджу з усією силою непримиренності! Ви заподіяли мені зло, ви завдали мені образи! Ви додали нової ваги до тягаря кари, яку я відбуваю!
Вона розкрила обійми й зробила була крок уперед, але він відштовхнув її.
− Ідіть геть! − процідив він. − Бійтеся мене, як незнаного жаху! О Небо! Подумати лишень: минулої ночі я знісся на крок вище до втраченого світла! А тепер ця жінка тягне мене назад, донизу, і я знову чую, як замикають браму до Раю… О нескінченні муки! О нечестиві душі мужчин і жінок! Хіба не залишилось у вас ані зерна милосердя Божого? Хіба ви хочете зробити мою скорботу вічною?
Він стояв, звівши обличчя до світла, що лилося через округле вікно; місячне проміння, проходячи крізь барвисту одіж святого Стефана, забарвлювалося в пастельно-рожевий колір. Велика, страшна
