Усі Грані Світу - Олег Євгенович Авраменко
— Про що ти кажеш? — Тут у її очах промайнув здогад. — Це було не вперше?!
— Якби ж то вперше! — зітхнув я. — А ти хіба не розпитувала її?
— Намагалася, але марно. Вона мовчить і весь час плаче. — Інна похмуро зиркнула на неї, потім знову зосередилась на мені. — Ну, то як усе було, Владе? Чому ти назвав мене Сандрою? Невже справді вважав, що я — це вона, а вона — це я?
— Саме так, — підтвердив я. — Не уявляю, як Сандра це робила, але щоразу, коли вона будила мене, я був упевнений, що це ти.
— І скільки було таких „щоразу“?
— Якщо рахувати й сьогоднішню ніч, то дванадцять.
Інна кинула на Сандру нищівний погляд. Проте Сандра цього не бачила. Вона й далі лежала долілиць, але вже не плакала. З її напруженої пози було ясно, що вона уважно дослухається до нашої розмови.
— І щоразу, — продовжувала розпитувати мене Інна, — було одне й те ж саме?
— Загалом так, — відповів я, почуваючись дуже ніяково в присутності Штепана. — Сім… ні, вісім разів усе відбувалось у фургоні, а в решті випадків я соромився Сандриної присутності… ну, тобто твоєї, але ж я вважав тебе Сандрою… і наполягав, щоб ми десь сховалися. Тоді ми йшли за межі табору. Не знаю, чи насилала Сандра якісь додаткові чари на чергових, чи вистачало глушильних та відволікаючих…
— Цілком вистачало, — кволо озвалася Сандра, підводячись. Вона сіла, підібгавши ноги, витерла рукавом халата заплакане обличчя й запитливо глянула на Інну. — Не розумію, як тобі вдалося прокинутись. Я ж міцно приспала тебе.
— Дуже міцно, — кивнула Інна. — Та коли в голові завивають аж дві сирени, ніякі чари не втримаються. Щойно ви з Владиславом вийшли за основний купол, спрацювала сигналізація. І все одно я ще довгенько боролася зі сном. Мені досі дзвенить у вухах.
Сандра похнюпилася.
— То он воно що… Ти підозрювала мене?
— Так, але не в цьому. Ми вирішили, що ти або зрадниця, або потрапила під ворожий вплив. Мені навіть на думку не спадало… — Вона скрушно похитала головою. — Як ти могла, Сандро? Як же ти могла?…
— А от так і могла! — відповіла Сандра мало не зухвало. — Я кохаю Владислава. Дуже кохаю! Я покохала його з першого погляду.
— Ну то й що? Хіба це давало тобі право чинити таке свинство? Ти ж фактично присилувала його.
Сандра пирхнула:
— Де там „присилувала“! Щоразу він хотів цього не менше, ніж я.
— Бо ти прикидалася мною.
— Аж ніяк. Я просто переконувала його, що мене звати Інна і ми одружені. А в усьому іншому залишалася собою — тією Сандрою, яку ви знаєте. Я не копіювала ні твою зовнішність, ні вдачу, ні поведінку, хіба що вивчила під гіпнозом вашу мову, щоб у Владислава не виникло конфлікту спогадів…
— А ще, — сердито додав я, — ти навіяла мені, що я все життя мріяв про дівчину-шатенку з карими очима.
Сандра звернула свій погляд на мене.
— Помиляєшся, Владику, — вона саме так, пестливо, промовила моє ім’я. — Про твій давній пунктик щодо синьоокої білявки я дізналася вже згодом. Якось Інна між іншим обмовилася про це, але я не стала нічого міняти, бо все й так працювало добре. Ти сам переконував себе в тому, що я є дівчиною твоєї мрії, що я — твій ідеал! Якби ми познайомилися раніше, до твоєї зустрічі з Інною, ти вважав би мене своєю єдиною й неповторною, ти кохав би мене по-справжньому… А втім, ти й зараз кохаєш мене. Ти кохаєш нас обох — і мене, й Інну, просто відмовляєшся визнати це навіть перед самим собою, тобі заважає належність до моногамної культури. От був би ти мусульманином, то просто взяв би мене за другу дружину, і по всьому. Одного разу Сідх жартома запропонував, щоб ми втрьох перейшли в іслам… — Тут Сандра осіклася й розгублено забігала очима. На її обличчі застиг нажаханий вираз.
Інна миттю напружилася, ніби хорт, що учув слід.
— Ану, ану! — мовила вона, свердлячи поглядом Сандру. — То що ж Сідх?
— Він сказав…
— Я вже чула, щó він сказав. Не викручуйся, Сандро. Якби Сідх просто здогадався про твої почуття до Владислава, ти б не стала так лякатися. Тут щось більше, щось серйозніше… Він довідався про твої витівки, правда ж? Він вимагав, щоб ти в усьому нам зізналася. Погрожував тобі викриттям. І тоді ти вбила його! Так?
У безсильному жесті відчаю Сандра затулила лице долонями. Це було таким очевидним визнанням провини, що я мало не скрикнув. Як же вона могла?…
— О Боже! — прошепотів приголомшений Штепан.
Сандра мовчала щонайменше хвилину. Потім прибрала від обличчя руки й тихо заговорила:
— Я не вбивала Сідха, він живий… має бути живий. Ти правильно здогадалася: він викрив мене і наполягав, щоб я перед вами покаялася. Тієї ночі ми посварились, і я… паралізувала його.
— А далі?
— Я не знала, що робити, як примусити його до мовчання, тому просто ув’язнила на одній з сусідніх Граней. Заблокувала всі його чаклунські здібності, щоб він не зміг завадити мені… Це не назавжди, блокування протримається не більше двох місяців.
— Оце так-так! — промовила Інна, хитаючи головою. — І на що ж ти сподівалася? Чого ти розраховувала досягти за ці два місяці?
Сандра шмигнула носом.
— Сама не знаю. Просто не хотіла втрачати Владислава… втрачати ті крихти його кохання, які я мала.
— А що з Сідхом? З ним усе гаразд?
