Усі Грані Світу - Олег Євгенович Авраменко
— Ну, годі вже! — раптом пролунав поруч дзвінкий дівочий голос, сповнений гніву та обурення. — Ану припиніть! Негайно!
Заскочені зненацька, ми з Інною відсахнулись одне від одного. Я поглянув у той бік, звідки почувся крик, і побачив кроків за п’ять від нас Сандру, на якій з одягу були лише трусики та коротенька нічна сорочка. В яскравому, але примарному місячному світлі її бліде обличчя здавалося вирізьбленим з мармуру, в очах мерехтіли блискавки, вона важко дихала від швидкого бігу, а її сплутане біляве волосся в безладі спадало на плечі та груди. Очевидячки, Сандра так поспішала, що забула взутися і від самого фургону бігла босоніж. Добре, що на цій Грані переважала папоротнева рослинність, трава в околицях табору була здебільшого м’яка, без шипів та колючок, об які дівчина могла поранити свої ніжні ступні.
Інна квапливо закуталася в халат. Якщо я був просто роздратований таким безцеремонним втручанням у наше особисте життя, то вона була нажахана й дивилася на Сандру, мов зацьковане звірятко. До краю вражений цим поглядом, я не відразу помітив, як із чагарнику за Сандриною спиною вигулькнув Штепан, і звернув на нього увагу лише тоді, коли він так різко загальмував, що мало не впав, очманіло промимривши: „Оце так-так… Щоб я здох!“
Я звівся на ноги, прикривши собою Інну і якомога миролюбніше звернувся до непроханих гостей:
— Сандро, Штепане, в чім річ? Що ви тут робите?
Дівчина зі сплутаним світлим волоссям втупилась у мене приголомшеним поглядом.
— Ти що, з дуба гепнувся? Яка я, до дідька, Сандра?!
— Інна… — беззвучно прошепотів я, і тієї ж таки миті моя голова ніби луснула навпіл, а очі засліпив яскравий спалах.
Я ще пам’ятаю, як падав на траву, але спогадів про моє приземлення вже не залишилося.
Розділ 15
Викриття
Коли я отямився, моя голова лежала на колінах у моєї дружини. У моєї справжньої дружини — білявки з синіми очима. Тепер усе стало на свої місця: Інна знову була Інною, а Сандра — Сандрою. Мана, в полоні якої я недавно прокинувся, не витримала прямого зіткнення з реальністю і розпалася вдрузки. А разом з нею щезла стіна безпам’яття, що за нею були надійно приховані мої спогади про інші такі епізоди — загалом я нарахував їх одинадцять, якщо не брати до уваги сьогоднішній, невдалий.
Одинадцять разів Сандра посеред ночі насилала на Інну міцний сон, займала її місце поруч зі мною, будила мене — і ми з нею кохалися. Щоразу я свято вірив, що роблю це з Інною, у мене не виникало жодних сумнівів у справдешності своїх почуттів, я ні на мить не запідозрив, що перебуваю в полоні чарів — не звичайних, жіночих, а чаклунських… Утім, і жіночих також!
Дарма що в такі хвилини я щиро вважав Сандру Інною, моя пристрасть і моя ніжність були звернені не на ім’я, а на реальну дівчину, яка була зі мною. Я любив у ній не Інну, аж ніяк, я любив саме Сандру — її великі карі очі, шовковисте каштанове волосся, досконалу красу її обличчя, кожну часточку її тіла. Я любив її променисту усмішку, її оксамитовий голос, любив як вона розмовляє, як вона рухається, як дивиться, любив у ній навіть те, чим вона разюче відрізнялася від Інни — взяти хоча б її аґресивність у сексі. І це вже була не мана, це були мої справжні почуття — вірніше ті, що могли б стати справжніми, якби на світі не існувало Інни…
Інна не відразу помітила, що я прочумався. Вона саме дивилася вліво, на невидимого мені Штепана, й говорила:
— Гадаю, вам краще повернутися в табір, бароне. Як бачите, це суто побутовий інцидент, тут нема ніяких ворожих підступів. Є лише підступ сексуально заклопотаної сучки, яку я досі вважала своєю ліпшою подругою.
— Я розумію, пані, — відповів Штепан. — І за інших обставин погодився б з вами, що це ваша особиста справа. Однак я виявився причетним до неї найбезпосереднішим і вельми загадковим чином. Все це не просто так, і я мушу розібратися зі своїм пророчим сном.
Зачувши останні слова, я так різко підвівся, що мені аж у голові замакітрилося. На щастя Інна вчасно зреагувала й притримала мене за плече. Її лагідні ясно-сині очі дивилися на мене турботливо й занепокоєно.
— Як ти, Владе?
— Нормально, — відповів я. — Більш-менш…
І повільно, не роблячи різких рухів головою, роззирнувся. Праворуч від нас з Інною, долілиць на ковдрі лежала Сандра, плечі її здригалися від нечутних ридань. З іншого боку сидів на траві Штепан, вираз його обличчя був серйозним і заклопотаним. Коли наші погляди зустрілися, він мовчки кивнув мені. А я сказав:
— То справді був пророчий сон, бароне. Інших пояснень немає. Тоді ви спали, але водночас бачили реальність — тільки з майбутнього.
— Атож, монсеньйоре, — погодився Штепан. — Ми з пані ґрафинею вже з’ясували це питання. Все сталося саме так, як було в тому сні. Правда, спершу я був подумав, що просто повторюються події триденної давнини. Та коли озирнувся на кроки й побачив, що до мене біжить пані Інна у… у точнісінько такому вбранні, як і тоді, — він труснув головою, — чесно кажучи, мені аж моторошно стало. Злякався, що потрапив у якесь зачароване коло.
— Ніякого зачарованого кола не було, — запевнив я його, потираючи пальцями скроні. — Якраз тієї ночі Сандра мене не чіпала.
Інна спантеличено глянула на
