Зворотний бік темряви - Дарунок Корній

– Давай з Птахою ми самі розберемося, гаразд? Це наша війна чи наш мир. Не втручайся, добре? А щодо світу Єдиного Бога, то не він є твоєю батьківщиною. Маєш це прийняти. Не будь упертою, як віслюк. Бо ти, дочко, все ж одна з нас, щоб там собі не казала.

Біль у руці минув, але Мальва не поспішала висмикувати свою руку з долонь чоловіка. Вона не відводила від його бездонно-чорних очей свої сірі. Подивимося, хто кого передивиться.

Говорила спокійно, принаймні дуже старалася, щоб так виглядало:

– Що, тобто я одна з вас? Ха! Розмріялися! Я не одна з вас. І не одна посеред світлих, і, аби ти знав, світ Птахи мені набагато симпатичніший, ніж твій. Я позначена Перемінником, але не випила з чаші і досі не вибрала жодної зі сторін. Зрештою, можу той оберіг повернути назад Марі. Ой, знаю-знаю, це можливо тільки ціною власного життя. А тому… Я досі проста людина, із племені смертних, яка, на відміну від вас, безсмертних, має право вибору. Долею випадку, не знаю навіть, чи є це моїм найбільшим нещастям чи найбільшим щастям, я твоя донька, але й донька смертної також. Наберися терпіння, типу батько, і постарайся зробити так, щоб світ темних не здавався мені клоакою. Поки що я зрозуміла таке: торкатися до будь-чого у вашому світі не можна, поки не запитаєш дозволу, бо воно кусається. Скажи, а дихати хоч можна чи також через раз?

Після сказаного Мальва різко висмикнула руку з долонь батька. Оглянула її. Ціла. Без пухирців та натяку на опік. Мда, а він також дещо корисне вміє, той Стрибог. Не тільки язиком чесати та людей вбивати.

– Тепер, може, кілька слів скажеш мені про міст, а то якось навіть незручно бути тут і нічого не знати про це місце.

Стриб невдоволено закрутив головою:

– Скажи мені, дочко, від кого ти набралася такої колючості та насмішкуватості? І жодної поваги до старших. Твоя ж мама була добра і ніжна. Та й твої смертні доглядальники наче нічого…

– Доглядальники? Фі, як некрасиво! Батьки, Стрибе, батьки! – різко поправила чоловіка Мальва. – Ті, що вчили мене любити, вірити, надіятися.

– Добре, хай, батьки. Називай, як хочеш. Бачиш, я навіть не сперечаюся зараз з тобою і тому прошу, будь ласка, зроби і ти мені назустріч хоч півкроку. Ми мусимо з тобою порозумітися та навчитися співіснувати. Ми живемо в одній площині – ти, яким би це тобі бридким не видавалося, моя донька, і я люблю тебе вже лише за це. І нікуди ані ти від мене, ані я від тебе не дінуся.

– Ти мене любиш, Стрибе? Ой! Темні вміють любити? Капєц! А мою маму ти також любив? Оту ніжну та добру. Ти взагалі її хоч пам’ятаєш, чи просто чемно почнеш мене переконувати – авжеж, пам’ятаю, вона була особлива і те-де і тепе. Не бреши!

– Мальво, дівчинко! Не починай знову. Ходимо по колу. Ти ж була в світі Сарматок і знаєш, що ті жінки вчиняли з чоловіками і для чого їх використовували?

– Так, я була у світі Сарматок і знаю набагато більше, аніж ти собі думаєш. Тому перед тим як станеш брехати, то спочатку подумай, чи варто. Бо можеш тільки нашкодити. Я познайомилася у світі Сарматів зі своєю рідною бабусею Вітрою. Отам моя справжня батьківщина, я відчувала це кожною клітинкою свого тіла. Так, я там народилася. Багато мені бабуся розповідала і про маму, і про тебе. Але й це не все. Земля має пам’ять, Стрибе, і вона також мені багато повідала й про тебе теж. Набагато більше, аніж могла знати бабуся.

Стрибог нервово сіпається. Підносить руку вгору, наче щит:

– Ну все, досить, Мальво, досить. Якщо чогось не розумієш, то не варто вважати це чимсь аморальним, неправильним чи збоченим. І ще одне. То навіть не прохання. Вимога. Я не Стриб. Перестань мене так називати. Не хочеш казати «батько», не кажи, але затям: я не Стриб. Той чоловік помер тоді, коли ти народилася, коли та, що дала мені це ім’я, стала зрадницею, – він говорив майже з болем у голосі.

– Ні. Він не помер. Він заблукав і просто чекає нагоди знайтися. – Мальва зітхнула: – А та, що зрадила, врятувала твою доньку. Пам’ятай про це. Добре вже, називатиму тебе Стрибогом, хоч горщиком, якщо захочеш.

– Горщиком? Яким ще горщиком? – Стрибог здивовано витріщився на Мальву.

Та розсміялася:

– Ага, розумію. З почуттям гумору в темних проблеми. Моя бабуся Горпина любить казати: «Назви хоч горшком, та в піч не пхай!» То образне, розумієш, крилатий вислів типу?

Стрибог продовжував розгублено кліпати очима.

– Ну, все! Типу розібралися. Ох, відчуваю, важко мені доведеться з вами. Що ж, Стрибоже, давай припинимо нашу безглузду перепалку. Якщо заліз у кошик, то називайся грибом. – Несподівано розсміялася, дивлячись, як Стрибог старається зрозуміти, про які такі гриби вона йому товкмачить. – Доступною мовою, типу для наймудріших. Кажу, якщо я сама постукала та зайшла в ці темні двері, тобто у двері Темного світу, і якщо вже тут, то мушу йти далі. Що ж, кілька слів, пане гіде, тобто проводирю, про цей міст, сподіваюся, таки почую?

Стрибог зосереджено над чимсь замислився на кілька секунд, може, думав, чи слово «гід» є образливим, чи просто згадував його значення, тоді перевів погляд із розчинених навстіж воріт на міст та почав розмову:

– Цей міст не простий. Ну, твоя рука про це вже знає. І ти, очевидно, здогадалася, що його, крім безсмертної магії, бережуть набагато старіші речі. На нього кажуть Калиновий. Найпростіше маскувати небезпечні предмети під щось дуже просте, тому в даному випадку так і зробили. До світу нашого, або Оселища Відтіні, можна потрапити ззовні тільки через ці ворота. Ними заходять друзі, заходять і вороги, якщо є потреба. Але непрошені гості просто згорають на тому містку, якщо вони не з темних безсмертних чи якщо не запрошені.

– Чому ж тоді я так легко пройшла?

– Ти за покликом крові темна. І тобі завжди тут раді, бо світ Відтіні – твій рідний дім. Ворота це знають. Лишень ти поки цього не розумієш, на жаль. Та розуміння прийде з часом, я впевнений у цьому. Щодо перил, які тебе попекли. Я також не люблю до них торкатися, хоча вони мені й не дуже шкодять, але все ж… Тобі нашкодили більше, бо в тобі від Темного світу тільки половина.