Зворотний бік темряви - Дарунок Корній

Птаха нахмурила чоло, відкинула рукою волосся, що впало на очі:

– Одного разу вночі мені наснився твій син Сон, його дружина Дріма та твій онук Угомон. То Сон мене нав… – Птаха затнулася на півслові. Вона зрозуміла тепер, що помилялася, думаючи про Мару як стратега в якійсь грі. Зрештою, чи могла Мара просто так подарувати їй стрілу Перуна? Хто вона така для Перуна? Одна із безсмертних, Повелителька, Володарка Смерті, Перемінника і тільки… А ті стріли можуть тримати в руках тільки їх справдешні власники та володарі царства дрімоти.

– Не розповідай про сни, не мусиш. – Погодилася доволі швидко Мара. – Це не важливо. І це твоя історія. Але знай: я до неї не маю жодного стосунку. Наша з Мальвою почалася у світі Сарматок. І я направду дуже втішилася, коли раптом поруч із умираючою сарматкою Верхою опинилася ти і допомогла моїй онуці народитися. І якщо за це треба просити пробачення, а не тільки за вибрики мого недолугого сина-телепня, то я також це зроблю.

Птаха сумно захитала головою і зазирнула в очі Марі. Чи не вперше так уважно та прискіпливо вивчала цю велику жінку. Перед нею сиділа не та велична та поважна Мара, Володарка Смерті, яку вона завжди знала, поважала і навіть побоювалася. Зараз це була трохи знічена, втомлена виконаннями великого обов’язку, звичайна жінка. Так, чорні очі, як у сина, проте зовсім не холодні й без натяку на лукавинки, як у Стрибога, теплі, як повітря влітку, і трохи вологі, наче весняна земля після дощу.

– Ох, Маро, Маро! Годі вибачатися, бо наступного разу, коли справді виникне така потреба, слів не вистачить. А тепер скажи всю правду, – Птаха не відводила від Мари своїх очей, – ти не лишень для цього, щоб вибачитися за сина, мене шукала, правда? Ти хочеш, щоб я не забороняла Мальві бачитися зі Стрибом, так?

Мара сумно дивилася на Птаху. Здавалася їй геть іншою, так, це була та сама добра й справедлива жінка, однак вона раптом звідкись набралася досвіду, знань та проникливості, перетворившись на мудру й розважливу.

Мара журно скривилася. Вона не знала, що чекати зараз від Птахи, але, яке б рішення та не прийняла, воно буде справедливим:

– Я прошу тебе не просто дозволити Стрибогу стати справжнім батьком для Мальви, зрештою, тут все залежить від нього, я уклінно прошу тебе, прикликаючи до моїх слів на допомогу всю силу сонця Дажбога, дозволити Мальві піти разом із батьком у його світ. Вона сама, тобто без твоєї допомоги, має розібратися, на чий бік пристати, бо інакше сумніви та почуття провини чи недовиконаного обов’язку терзатимуть її вічність. І тебе через це також. Вона гарна дитина, чиста, ти добре її пильнувала.

Птаха спохмурніла, замислилася. Мара тим часом переконливо запевняла, що це насправді не надовго, а щоб познайомитися зі світом темряви. Зрештою, цим можна буде уникнути сварки з темними і навіть укласти перемир’я у не вельми гарних стосунках, які тривають уже не одну сотню літ, відколи Стрибог перейшов до світлих.

«Наче до того все складалося якнайліпше і ми сперечалися тільки на шахових турнірах», – трохи жорстоко подумала Птаха.

Птаха відповіла майже відразу, наче приймала доволі просте рішення:

– Що ж, Маро, я тебе почула і, можливо, навіть погоджуся, однак… Я хочу тебе про дещо запитати й отримати чесну відповідь.

– Якщо це не похитне рівноваги в світах, то чому б і ні, – навіть не замислюючись довго, випалила Мара.

– Не похитне. Я про таке б і не запитувала. Ти, відповідаючи, не порушиш жодного припису.

Птаха на частку секунди вмовкла, збираючи докупи думки, зосередилася і заговорила:

– Я знаю, що існує Книга Вічності, яку дозволено читати лишень тобі. Це так?

Мара здивовано подивилася на Птаху:

– Звідки ти знаєш, про неї ж відомо тільки…

Затнулась. Вражено дивилася на Птаху. Птаха прочитала зачудування в очах Мари і трохи печально відповіла:

– Звідки? Коли помираєш, Маро, стаєш іншою…

3. Бігла через місточок…

Мальва ступила на міст. Згадала дитячу казочку про козу. Замуркала собі під ніс:

– Бігла через місточок, вхопила кленовий листочок.

Тим часом робила кроки… Перший, другий, третій…

– Бігла через гребельку, вхопила водиці кра…

Не договорила, бо раптом дика та незбагненно шалена паніка обступила її, відібрала мову. Руки дрібно тремтіли, ноги здавалися ватяними. Але рухалася далі, змушувала себе йти. Правою рукою вчепилася в перила, щоб втримати рівновагу, і майже поривчасто відсахнула від них руку. Вони аж пашіли. Зупинилася, повернулася перекошеним від болю обличчям до Стрибога, замахала обпеченою рукою:

– І шо то за фіговина така, срань Господня, щоб йо… – вкусилася за язик, вона ж пообіцяла щойно говорити чемно. – Це світ темних так ніжно мене зустрічає? Типу хліб-сіль, капучіно?

– О Свароже! Ти знову розмовляєш крученими словами? Будь ласка, стримуйся. І до Темного світу ми ще не дійшли. Це лишень міст, Мальво! Забув попередити: ні до чого тут не торкайся. Коли не знаєш, як воно на тебе діятиме, ліпше не рухати. Невже Пані Довершеність тебе цьому не навчила?

Мальва пропустила крізь вуха зауваження Стрибога. Ще чого? Як вона захоче – так і говоритиме! Пообіцяти старатися говорити правильно не означає пообіцяти взагалі не виражатися. Це вона поруч із Птахою намагалася бути кращою, а з цими… Гарна зустріч – жахлики в голові та розпечене залізо. Відразу згадала світ Вередів та райські молодильні яблука і те, що вона одне заледве не з’їла, і якби її Птаха не зупинила, то довелося б усі її пригоди відкласти на 17 років.

– Пані Довершеність? – посміхнулася майже крізь сльози. Рука нестерпно боліла, вкриваючись пухирцями. – Ги! Зрештою, тобі ж видніше. Бо вона твоя дружина. Ох, як пече. Гарно ж світ темних мене зустрічає – розпеченим залізом.

Стриб сердито свердлив очима Мальву. Ну чому їй так подобається виводити його з себе? Може, тому, що знає: він нічого їй поганого не зробить, не каратиме. Прочуханами прихильності не здобудеш.

– Вона не моя дружина, Мальво. – Сказав з притиском на кожному слові і додав, поправляючи себе: – Тобто вона вже не моя дружина.

– Ага. Не будь таким впевненим. Як кажуть у Львові, тобто у моєму рідному світі, світі Єдиного Бога, дружини колишніми не бувають.

Мальва продовжувала дратувати Стриба, отримуючи за попечену руку хоча б таку компенсацію і з задоволенням стаючи на улюблені мозолі чоловіка.

Стрибог мовчки підійшов до дівчини, запихаючи своє роздратування глибоко всередину. Усе одно не переговориш. Узяв її за обпечену руку,