Зворотний бік темряви - Дарунок Корній

4. Кохання і Любов

– Птахо, дочко, ти хоч мене слухаєш? – Учитель зупинився перед Птахою.

Жінка перевела свій відсторонений погляд з вікна на Посолоня, ледь помітно кивнула головою, даючи зрозуміти, що слухає. Учитель продовжував:

– Ти розумієш, що вчинила недобре. Так-так, право крові і все таке – це я вже не один раз чув, але ж існують винятки, розумієш? Винятки. Ти стільки труда вклала у це дитя і так легко відступила.

Птаха кинула швидкий погляд через вікно на небо. У чистій блакиті висіло усміхнене сонце. Наразі у світах панував мир. Зітхнула, перевела очі на Вчителя.

– Учителю, я чиню правильно. Вірте мені. Я це знаю. Мальва – донька та онука темних. І привілей рідної крові – це також одне з неписаних правил, які ми не можемо порушувати. Бо тоді ми нічим не кращі за них.

Учитель звів здивовано догори сиві кошлаті брови:

– Що? Кращі? А ми і не маємо бути кращими чи гіршими, люба! Це не змагання, не суперництво. Це лишень бажання отримати рівновагу. Звичайно, Мальва за походженням із батькового боку з темних, але душа у неї світла та чиста. Це видно відразу. Може, тому, що мама у неї була звичайна світла смертна, а може, тому, що ти завжди поруч. Зрештою, світлі люди її ростили. Я розмовляв із нею, бачив її, чув. Вона не темна. Ох, дочко-дочко! Це жахлива помилка – віддати Мальву темним. То те саме, що кинути курча в пащу хижого вовка.

– Вона не курча, Учителю. – Птаха боронилася. – Вона його донька. І вона також цього хотіла і рано чи пізно мала побувати на тому боці. А бажання безсмертної не обговорюється, а виконується.

– Але ти могла її переконати не чинити так, тобто не йти до темних, – Посолонь і далі був роздратованим і не міг ніяк ані зрозуміти свою ученицю, ані щось уже змінити.

– Так. Я знаю. Могла. Але не стала. Навпаки, підштовхнула її до цього.

Говорила чесно і відверто. Хай, Посолонь має знати всю п ра вд у.

– Що? Підштовхнула? – Учитель ледве стримувався, щоб не зірватися на крик. Птаха залишалася спокійною. – Дочко, що ти наробила? А якщо темних стане більше й сила їх зросте, і рівновага у світах зрушиться? Стрибог перекинувся, а тепер ще й Мальва. Ти не думала, що обставини не випадково так складалися і Мальва стала майже світлою. Ні, дитино, я таки не розумію тебе. Я ж думав, що ти врешті змогла перебороти свої почуття до того чоловіка і зрозуміти, що є щось вище, аніж кохання. А ти он як. Чому? Досі його кохаєш? Він хотів тебе вбити.

Стояла бліда, далека та чужа, майже не дихала. Учитель сказав те, що мав сказати, і вона почула. Зібрала себе докупи і сумно відповіла:

– Ні. Не так, Учителю. Він не хотів мене вбити. Він мене вбив. Я по-справжньому була мертва. Бо коли отямилася, то не пам’ятала навіть свого імені. А тоді… Народилася знову і, повірте, тепер стовідсотково знаю, що чиню. Щодо помсти Стрибога і його бажання позбутися мене, то… Я сама трохи винна. Бо не варто дратувати зраненого звіра, він може не тільки руку відкусити, а й голову відірвати. – Птаха перевела подих. Вона дуже старалася говорити спокійно й тихше, ніж Посолонь. – Учителю!

Наша розмова зараз мені нагадує бесіду глухого з німим. Ви мене не розумієте, а я вас не чую. Зрештою, останній мій аргумент такий: поганий мир завжди ліпший, аніж добра війна. Чи, може, було б краще, якби знову почалася кривава бійня між світлими та темними? Чи вартує нова безсмертна, яка й досі не вибрала своєї дороги і невідомо ще, до якого берега припне свого човна, такої борні? Мальва не легка здобич, Учителю. Думаю, усім тим, хто на темному боці, буде складно з нею, і я знаю напевне, не питайте тільки звідки, вона повернеться.

Посолонь із сумнівом кивнув головою і вже не так гаряче відказав:

– Ти стала провидицею, Птахо? У Долі хліб забираєш, – голос пом’якшав. – Стрибог пішов, ми ледве тебе не втратили, а тепер ще й Мальва… Що ж будемо робити з рівновагою?

– Рівновага? А що з нею станеться? Та пані собі раду дасть. До того ж досі на світлому боці більше було сонця, аніж тіні. Зрештою, усім відомо, що Стрибог ніколи не був світлим. Рано чи пізно його справжня сутність вилізла б нагору, бо, скільки вовка не годуй, він усе одно до лісу втече. І не треба дивитися на мене таким осудливим поглядом. Я йому не нянька. Стрибогу час вилюдніти. І нарешті стати справжнім, а не тільки біологічним, як його називає Мальва, батьком. І не озиратися на авторитети – то на батька Мора, то на мене. Він врешті сам має стати авторитетом, принаймні для своєї віднайденої доньки.

– Ти його досі кохаєш! Так? – Посолонь взяв за руку Птаху. Він чи то запитував, чи то стверджував. – Кохання – велике та сильне почуття. Воно робить сильними, але воно робить і слабкими.

Птаха ковтнула слину. Вона згадала свою обвуглену руку, жах від наближення чорної липкої кулі, випущеної з рук коханого, ненависть та гіркоту в його чорних очах, куди раптом розхотілося падати, бо вони провалля, котрі не рятують, а спустошують. Порожнеча, а не очі.

Учитель чекав. Він чекав відповіді. Але що вона могла відповісти? Що любов буває різною – до людей, до ближнього, до світу, до дитини, до землі, до неба… А кохання? Кохання буває тільки одним-єдиним, назавжди. Ти можеш стати його обраницею, отримати від Долі в дар, а можеш отримати як випробування, покару. А ще можеш розминутися з ним. Вона не розминулася і отримала. Тільки досі ще не знала – дар це чи покара. Те, що каже Посолонь, – над силу і над слабкість.

Сказала геть інше:

– Не знаю, Учителю. Така мудра, а цього не знаю, бо… Чи буває кохання колишнім? Це ще не відкрилося мені, Учителю. Інколи я Стриба ненавиджу так само сильно, як і кохаю. Часто, виправдовуючи, кохаю так само сильно, як і, зневажаючи, ненавиджу. Знаю одне напевне: я його досі не відпустила від себе і, мабуть, ніколи й не відпущу, бо ненависть, як і кохання, прив’язує людину до тебе назавжди. І не запитуйте більше мене про це, гаразд, бо