Зворотний бік темряви - Дарунок Корній
– Тю на тебе! Прикинь, не вб’є. Я вже користувалася і не раз. Отаке-то, стрьомно, пра’? Тож або ти зараз дещо мені обіцяєш, або я тихенько звалюю під мелодичний спів баяна, тобто варгана. Ну?
Мальва не жартувала. Вона притулила дримбу до вуст.
– Е, той! – Стрибог підняв вгору руку, прохаючи Мальву нічого не робити. – Хоч твій ключ тут і не зовсім у робочому стані, але давай не будемо випробовувати долю. Бо ти можеш лиха наробити собі, переміститившись у таке місце, де тебе ані ми, ані світлі не знайдуть. Що з тобою вдієш, вимагачко мала? Добре, я тобі обіцяю не займати словесно ані твою Птаху, ані твоїх смертних, але і ти мені пообіцяй, якщо не з повагою, то хоча б із терпимістю поставитися до світу темних і, я не наполягатиму на вислові, «твого рідного світу». Ти його дитина по праву крові й наступництва. Тож спробуй не просто оглянути його, як на екскурсії, а зрозуміти, прийняти з гідністю знання, які він тобі подарує. І, будь ласка, менше вживай отих своїх перчених словечок. Такі слова вміють притягувати неприємності, як магніти.
Мальва демонстративно відняла дримбу від уст, тоді дістала з іншої кишені шнурок, вчепила на нього дримбу і все це повісила собі на шию. Ото сказонув – погані слова неприємності притягують. Та всі темні – одна велика бридка неприємність. Кого ще тут притягувати?
– По-перше, я тобі не вірю, що ключ-варган тут не працює. Темні, може, розмовляють культурно, але брешуть не гірше, аніж собаки. Ага, Учитель Посолонь просвітив. Що, круглі очі робиш? Думаю, добре розумієш, про що я. А коли ні – розтовкмачую: я щойно сказала, що ви вмієте кльово, тобто гарно, обдурювати. І чим ви тоді ліпші від смертних? Однак я не стану перевіряти, чи ключ тут працює, бо ти мені пообіцяв те, що я хотіла почути. Оскільки ти прагнеш «всім серцем», тобто типу перетворитися на справжнього батька, то не думаю, що порушиш обіцянку. Тобі це просто не вигідно. Отже, чемність за чемність. Обіцяти стовідсотково не виражатися таки не можу. Звикла. Але принаймні намагатимусь. До речі, коли мене не сердити, то я біла, пухнаста, вишиваю хрестиком і не матюкаюся.
Бачачи, що Стрибог майже нічого не втямив зі сказаного нею, Мальва тільки махнула рукою:
– По ходу таке. Проїхали! Щодо твого, тобто типу нашого Темного світу, то… Для того я сюди й припхалася, щоб не просто познайомитися, а й зрозуміти. Що ж, по руках тоді чи як?
Стрибог ледве не розсміявся, майже силою запихаючи усміх досередини. Простягнув перед собою правицю. Мальва у відповідь свою. Її долоня була легка та ніжна на дотик, Стрибогова важка та сильна. Потиснули руки. Поруч почулося важке кигикання. Вони повернули на звук голови. То навстіж розчинилися ворота. Брама у Темний світ, який чекав їх і запрошував увійти. Мальва обережно вивільнила свою руку з руки Стрибога і впевнено, задерши догори носа, попрямувала в бік воріт. Самостійно, а що? Чого їй боятися! Вона ж донька сарматки. Хе, і хай той, хто називає її своїм батьком, плентається позаду. Вона ще їм покаже, що це таке – любити ближнього. І хоча старалася переконати себе, що зовсім-зовсім, тобто аніскілечки, не боїться, напустивши залізної бравади, це не дуже вдавалося, бо серце її видавало. Воно шалено гупотіло та тріпотіло, аж блузка гойдалася, наче від вітру. Але то не був страх, то було очікування незнаного. Що там за тими воротами? Хто там за ними: свої, чужі чи, може, і одних, і других потроху…
2. Коли помираєш – стаєш іншою…
– Як ти могла, дочко? Як тобі могло спасти на думку подібне, скажи? Ти, наймудріша серед світлих безсмертних, таке утнула. Просто віддати темним нашу маленьку Мальву. Вона була майже готова випити з Білобогової чари. Ні, не так. Якби тільки ти наказала, випила б, настільки ця дитина тобі вірить.
Учитель Посолонь, сердитий та блідий, обличчя стало одного кольору з його бородою, ходив метушливо з одного кута в інший великою залою Білобогового Храму. Перед ним стояла Птаха. Руки жінка опустила вниз та склала в замок. Голову не опускала, просто дивилася у вікно, трохи пустим та відстороненим поглядом. Обличчя було того самого кольору, що і в Учителя Посолоня. Вона чекала такої відголосі.
– Хіба ти не могла, дитино, порадитися зі мною? Що ти накоїла? Це ж просто неймовірно – віддати темним майже готову світлу безсмертну. Кинула ягня у зграю до голодних вовків.
Але вона кинула, вона змогла. Зуміла! Переступила через власну вигоду, гординю, жіночу помсту, бажання нашкодити тому, хто хотів її вбити, переступила зрештою й через вигоду для усього Світлого світу. Так, звичайно, вона легко могла переконати Мальву бути світлою безсмертною, і це не вимагало від неї зусиль, майже не вимагало. Але чи це правильно? Мальва сама повинна цього захотіти, усім серцем, щоб потім сумніви не ятрили, не душили, як тепер душать її батька, і любов до світлої безсмертної – лишень каталізатор.
Учитель мусив вибалакатись, довести цю розмову до кінця, а вона повинна була вислухати, не перебиваючи. Тому чемно слухала і думала про своє. Учитель говорив, говорив, говорив. А вона… Вона думала. І зовсім не про Вчителя Посолоня, не про світлих безсмертних, не про рівновагу в світах, яка могла зрушитися від наслідків вчиненого нею. Для того є мудріші голови, такі як Посолонь чи Род, от нехай і обмірковують. Вона, хай і безсмертна, однак жінка. І думала зараз про іншу жінку. Про Мару, яка стала останньою краплею в рішенні віддавати Мальву темним чи ні. Точніше, дозволити Мальві трохи пожити у світі її справжнього батька.
Птаха сиділа на березі колись великої ріки. То був світ її Остапа. Тут завжди добре думалося. Вона часто втікала сюди від усіх і від себе також. Від себе надто правильної, аж до оскоми на зубах, до хрускоту в пальцях. Мертва річка котила мертві води. Точніше, нічого не котила, то її щедра уява вимальовувала дев’яті вали та буревії зі смерчами. А насправді буревії вирували у неї всередині, і вона мусила з кимсь ними поділитися, щоб не розірвало. А з ким поділитися так, щоб не нашкодити? Тільки з мертвим світом, з мертвим…
Пустеля, велике ніщо довкола. І вона зі своїм болем, гризотами посеред цього. Так, після Біловоддя вона не повернулася відразу додому, а прийшла сюди. Йшла від
