Пограймося в отруту! - Рей Бредбері

— Нічого ти не казала, — прохлипала Ізабель.

— Які добре продумані брехні! — пан Говард застукотів ціпком нетерплячу морзянку. — Фальсифікація найвищого ґатунку. Боже правий, пане Арнольде, пане Бауерсе, більше такого не повториться, вам це зрозуміло?

— Так, пане, — промимрили хлопчики.

— Гучніше!

— Так, пане, — повторили вони.

Пан Говард рвучко розвернувся і покрокував вулицею. Вільям Арнольд дочекався, доки той зникне з поля зору:

— Сподіваюся, йому пташка чимось ляпне прямо на носа.

— Ну ж бо, Кларо, давай пограємо в отруту, — протягла з надією в голосі Ізабель.

Клара закопилила губи:

— Цю гру зіпсували. Я пішла додому.

— Мене отруєно! — звереснув Дональд Бауерс, падаючи додолу і весело плюючись піною. — Дивіться, я давлюся! Хр-р-р!

— Ой! — роздратовано кинула Клара і втекла.

* * *

Суботнього ранку пан Говард визирнув у вікно і вилаявся, побачивши Ізабель Скелтон, що малювала крейдою якісь позначки на тротуарі біля його будинку, а тоді перестрибувала через них, при цьому монотонно наспівуючи якусь пісеньку.

— Ану припини!

Вискочивши на вулицю, він спересердя ледь не штурхонув її на асфальт. Схопив дівчинку і почав несамовито трусити, а тоді поставив і навис над нею та крейдяними написами.

— Я лише грала у класи, — зарюмсала дитина, витираючи долонями очі.

— Мені байдуже, тобі не можна тут гратися, — заявив чоловік. Він зігнувся і розмазав хустинкою крейду, бурмочучи: — Мала відьма. Пентаграми. Рими і заклинання, а виглядають же ж такими невинними, о Господи, такими ж невинними. Маленька дияволиця! — Він сіпнувся, ніби хотів її вдарити, а тоді зупинився.

Ізабель із ревом утекла.

— Біжи, мала дурепо! — гнівно проверещав він. — Тікай і перекажи своїй компанійці, що ви програли. Спробуйте щось інакше! Ви до мене не дістанетесь, о ні, не дістанетесь!

Він побрів додому, налив міцного бренді й випив. Решту дня чоловік чув, як діти грали у копни банку, хованки, собачку, камінчики, дзиґу, мармурки, і голоси маленьких потвор у кожному кущі та затінку не давали йому спокою.

— Ще тиждень, і я геть скажуся, — думав він. Голову пронизував біль, вчитель схопився за неї рукою. — Боже милостивий, ну чому ж ми не народжуємося вже дорослими?

Отже, ще тиждень. А між ним та дітьми росте ненависть. Ненависть і страх збільшувалися у спільному темпі. Знервованість, раптові напади гніву на рівному місці, а потім мовчазне чекання, поки діти вилазили на дерева, витріщалися на нього, цуплячи пізні яблука, а меланхолійний запах осені стелився містечком, дні коротшали, ніч наставала занадто рано.

— Вони мене не чіпатимуть, вони не насміляться мене чіпати, — міркував пан Говард, цмулячи одну склянку бренді за іншою. — Це все дурниці, нічого такого не відбувається. А скоро я поїду звідси і від них. Я скоро…

У вікні забілів череп.

Був четвер, восьма вечора. Це був довгий тиждень, сповнений спалахів люті та звинувачень. Він повсякчас відганяв дітей від ями навпроти будинку, де лагодили трубопровід. Дітлахи обожнюють ритви, хованки, труби, водогони і траншеї. Вони постійно лазили по баюрах, заповзали всередину, дряпалися туди, де клали нові труби. Дякувати Богові, ремонт уже скінчили, і завтра робочі закопають котлован, утрамбують землю і покладуть нову бетонну доріжку, тож малі підуть собі. Але зараз…

У вікні забілів череп!

Без сумніву, якийсь хлопчисько крутив його у руці, постукуючи по склу. Знадвору лунало дитяче хихотіння.

Пан Говард прожогом вискочив із дому.

— Гей, ви! — він кинувся на трьох шкетів.

Ті почали втікати, а він рвонув за ними із криками та галасом. На вулиці було темно, та чоловік розрізняв силуети попереду. Помітив, як хтось із якогось дива стрибнув, а коли згадав, чому, було вже пізно.

Земля розчахнулася під ним. Він упав у яму, страшенно луснувшись головою об водогін, і вже втрачаючи свідомість, вчителеві здавалося, ніби його падіння спричинило лавину; холодні вологі грудки землі котилися йому на штани, черевики, пальто, за комір, вкривали голову, набивалися у рота, вуха, очі, ніздрі…

Наступного дня сусідка із загорнутими у серветку яйцями стукала до пана Говарда цілих п’ять хвилин, після чого врешті прочинила двері й увійшла. У будинку не було нікого, лише стовп пилу піднімався у сонячному промінні. Великі кімнати пустували, у погребі пахнуло вугіллям і жужелицею, а на горищі хазяйнували лише щур і пацюк, та ще валявся вицвілий лист. «Дивна річ, — роками згадувала вона потім, — що ж сталося із паном Говардом?»

А дорослі, як завжди, далі свого носа нічого не бачать. Вони й не звертали уваги, як дітлашня грала в отруту на Оук-Бей-стріт осінніми днями. Навіть коли малеча стрибала через одну конкретну плиту на тротуарі, крутилася навколо і читала написи: «Пан Говард, земля пухом».

— Хто такий пан Говард, Біллі?

— Я гадаю, це робітник, що прокладав доріжку.

— А що означає «земля пухом»?

— Хтозна? Ти отруєний! Ти наступив!

— Давайте, давайте, діти, не крутіться у матері під ногами! Вперед, хутчіш!

Ляда на горище

Проживши у цьому старому домі вже добрячий десяток літ, Клара Пек раптом зробила дивовижне відкриття: на півдорозі нагору на другий поверх, на сходовому майданчику, у стелі вздріла…

Ляду.

— О, Господи!

Вона завмерла, стоячи між сходовими маршами, і пильно дивилася на сюрприз, не вірячи, що це правда.

— Не може цього бути! Як я могла бути настільки сліпою? Оце так, виявляється, у моєму будинку є горище!

Вона піднімалася вгору і спускалася вниз тисячу разів за тисячу днів і ніколи його не бачила.

— От клята стара дурепа!

І вона майже збігла вниз, геть забувши, для чого піднімалася вгору.

Перед обідом вона, схожа на знервованого дівчура — довгов’язого, щуплявого, із тьмавим волоссям і блідими щоками, знову прийшла постояти під цією лядою; її гарячкові очі металися, пильно у щось вдивлялися, щось помічали.

— Тепер, коли я знайшла цю чортівню, що мені з нею робити? Закладаюся, що там угорі якась комірчина. Що ж…

І вона пішла геть у безпричинній тривозі, передчуваючи майбутнє запаморочення.

— До дідька все це, Кларо Пек! — сказала вона, чистячи порохотягом вітальню. — Тобі всього лише п’ятдесят сім. Дякувати Богу, ще не втратила здорового глузду!

Та все ж, чому вона не зауважувала цього раніше?

А все через надзвичайну тишу, ось через що. Її дах ніколи не протікав, тож зі стелі ніколи не крапала вода, високі балки ніколи не скрипіли від вітру, і миші не водилися. От якби зашепотів дощ, або застогнали балки, або миші затанцювали на її горищі, вона б неодмінно