Учень Відьмака - Джозеф Ділейні

Темна постать, подібна до купи дрантя на підлозі, видавала ритмічний, ледь чутний звук. Ніби дихала.

Я підійшов ближче, тоді ступив ще крок. Щоб рухатися вперед, мені знадобилася вся моя сила волі. І щойно я підійшов на відстань витягнутої руки, істота почала рости. Здійнялася з укритої тінню підлоги, побільшала втричі або вчетверо, випростувалася.

Я мало не кинувся навтьоки. Воно було темне, високе й страшне та зиркало на мене зеленими блискучими очима.

Тільки тоді я помітив, що в лівій руці в нього костур.

— Чого так довго? — гримнув Відьмак. — Ти спізнився майже на п’ять хвилин!

Розділ 4

Лист

— Я в цьому домі виріс, — сказав Відьмак, — і надивився такого, що волосся б дибки встало, але, крім мене, ніхто їх не бачив, і батько лупив мене за брехню. Щось вилазило з льоху. Ти теж його бачив, правда?

Я кивнув.

— Ну, нічого страшного, хлопче. Ще одна примара, залишок неспокійної душі, яка вже перейшла в кращий світ, тільки і всього. Якби він не покинув гіршу свою частину, застрягнув би тут навічно.

— А що він накоїв? — запитав я.

Мій голос відбився від низької стелі, навіть злегка пішла луна. Відьмак із сумом похитав головою.

— Він був шахтар і захворів на легені, мусив покинути роботу. Дні і ночі безперестанку він кашляв і задихався, і бідна дружина заробляла на них обох. Вона працювала в пекарні, але, на жаль для них двох, вона була дуже вродлива жінка. Мало кому з жінок можна довіряти, а гарним — і поготів. Гірше того, він був ревнивий, а від хвороби згірк. Одного вечора вона спізнювалася з роботи, і він все підходив до вікна, крокував туди-сюди і все набирався їді. Він подумав, що вона десь там з іншим. Коли дружина нарешті повернулася, він впав у таку лють, що проломив їй череп великим шматком вугілля. Тоді покинув її помирати на кам’яній підлозі, а сам спустився до льоху копати могилу. Вона була досі жива, коли він повернувся, але не могла ні крикнути, ні ворухнутися. Це до нас приходить той жах, що вона відчувала, коли він її підняв та поніс до темного льоху. Вона чула, як він риє землю. Вона знала, що він планує. Пізніше тієї ж ночі він себе вбив. Це дуже сумна історія, і, хоч тепер вони обоє покояться з миром, його примара досі блукає тут, так само як і її останні спогади. І те, і інше достатньо сильні, щоб мучити таких, як ми з тобою. Ми бачимо те, що не бачать інші, і це водночас і дар, і прокляття. Але в нашому ремеслі річ надзвичайно корисна.

Я здригнувся. Мені було шкода бідну дружину-жертву і шкода її убивцю-шахтаря. Мені навіть Відьмака було шкода. Це ж тільки уявити собі дитинство в такому домі!

Я опустив погляд на свічку, яку поставив посередині стола. Вона майже повністю догоріла, і полум’я знову замиготіло, але Відьмак ніби й не збирався повертатися нагору. Мені не подобалося, як тіні повзуть по його обличчю. Як воно витягується під ними, набираючи подоби вовчої морди.

— Знаєш, як я подолав свій страх? — запитав він.

— Ні, сер.

— Однієї ночі я так злякався, що не стримався, закричав. Усіх побудив, і розлючений батько взяв мене за карк і поніс сходами в цей льох. Тоді дістав молоток і забив за мною двері. Я був ще малий, років сім, не більше. Я видерся сходами назад до дверей на кухню і кричав щосили, дерся і гупав у двері. Але мій батько був суворий чоловік і покинув мене самого в темному льосі. Мені довелося провести тут цілу ніч і навіть частину другого дня. Через якийсь час я заспокоївся, і знаєш, що я тоді зробив?

Я похитав головою, не зводячи на нього погляд. Його очі блистіли, і він як ніколи скидався на вовка.

— Я повернувся до льоху і сів у темряві. Тоді тричі глибоко вдихнув і зустрівся зі своїм страхом. Я зустрівся із самою темрявою, а немає нічого страшнішого, особливо для таких, як ми з тобою. Бо до нас посеред темряви приходить всяке. Шепоче нам, набирає форми, яку бачать тільки наші очі. Але я це зробив, і, коли я вийшов із цього льоху, найгірше було позаду.

Цієї миті свічка оплила і загасла. Усе поринуло в непробудну темряву.

— От і все, хлопче, — сказав Відьмак. — Зараз тут тільки ти, я і темрява. Витримаєш? Годишся мені в учні?

Голос його звучав інакше, якось глибше та чудернацько. Мені уявлялося, як він упав навкарачки, обличчя його вкривається вовчою шерстю, зуби ростуть і загострюються. Я тремтів і не міг мовити ні слова, поки не зробив третій глибокий вдих. І тільки тоді я йому відповів. Словами батька, які він повторював, коли доводилося робити щось складне або неприємне.

— Хтось мусить, — сказав я. — То чом би і не мені?

Відьмакові це, мабуть, здалося кумедним, бо його сміх рознісся на весь льох, а тоді прокотився сходами вгору, назустріч новому гуркоту грому.

— Майже тринадцять років тому, — знову повів Відьмак, — передали мені запечатаного листа. Він був короткий по суті і написаний грецькою. Це твоя мати мені прислала. Знаєш, що вона написала?

— Ні, — тихо озвався я, не розуміючи, до чого він веде.

— «Я щойно народила хлопчика, — писала вона. — І він сьомий син сьомого сина. Його звуть Томас Дж. Ворд, і він — мій подарунок цьому графству. Коли він виросте, ми надішлемо звістку. Навчіть його всього. Він буде вашим найкращим і вашим останнім учнем».

Відьмак перейшов мало не на шепіт.

— Ми не вдаємося до чар, хлопче, — сказав він. — Головні інструменти нашого ремесла — це здоровий глузд, хоробрість і докладні записи, щоб вчитися на старих помилках. А понад усе ми не віримо в пророцтва. Ми не віримо у визначене майбутнє. І якщо сповниться те, що написала твоя мати, то тільки тому, що ми самі його сповнимо. Розумієш?

Він говорив різко, але я розумів, що він не на мене сердиться, тож просто кивнув у темряві.

— А що мати вважає тебе своїм подарунком графству, то кожен із моїх учнів був сьомим сином