Учень Відьмака - Джозеф Ділейні

Кімната й так мене не вразила, але ще менше я втішився словами Відьмака.

— Ну, хлопче, зараз у мене справи, але потім я за тобою вернуся. Знаєш, що маєш робити?

— Ні, сер, — відповів я, не зводячи очей із миготливого вогника свічки.

«А якщо загасне?»

— Я ж тобі казав. Ти що, не слухав? Ти пильнуй, а не ґав лови. Та нехай, тут нічого складного, — пояснив він і почухав бороду, запихаючи пальці так глибоко досередини, ніби щось там збирався вловити. — Проведеш тут сам-один ніч. Я кожного нового учня на першу ніч залишаю в цьому старому будинку, щоб зрозуміти, із якого він тіста. О, ще забув сказати. Опівночі спустишся до льоху й зустрінешся з тим, що там чатує. Упораєшся — і з учнівством твоїм майже вирішили. Є запитання?

Запитань у мене було багато, але я надто боявся відповідей. Тож я лише похитав головою й стиснув губи, щоб не так було видно, як вони в мене дрижать.

— Як ти здогадаєшся, що вже північ? — запитав він.

Я стенув плечима. Я добре орієнтувався в часі за сонцем або зорями, і навіть якби прокинувся серед ночі, то майже завжди напевно знав, котра зараз година. Але тут я не був такий певний. У деяких місцях час ніби загусає, і я відчував, що саме так і в цьому будинку — час іде повільніше. Але тут я згадав про церковні дзвони.

— Зараз по сьомій. Я буду слухати, скільки б’є церковний годинник.

— Ну, хоч зараз ти ґав не ловиш, — похвалив Відьмак, злегка всміхнувшись. — Коли проб’є дванадцять разів, візьми згарок та спускайся до льоху. А доти поспи, якщо зможеш. Тепер слухай і уважно собі затям три дуже важливі речі. Нікому не відчиняй дверей, хай би хто стукав. І не спізнися до льоху.

Із цими словами він ступив до вхідних дверей.

— А третє? — вигукнув я останньої миті.

— Свічка, хлопче. За будь-яких обставин не дай їй загаснути…

На цьому він пішов, зачинивши за собою двері, і я залишився сам-один. Я обережно підняв згарок і зазирнув до сусідньої кухні — там так само було порожньо, хіба кам’яна раковина залишилася. Із кухні на двір виходили задні двері — також зачинені, але шпарою внизу задував вітер. Ще дві пари дверей були праворуч від мене. За відхиленими другими дверима голі дерев’яні сходи вели на другий поверх. Перші, що ближче до мене, були замкнені.

Щось у цих замкнених дверях мене тривожило, і я вирішив глянути, що там за ними. Схопився за ручку й нервово посмикав. Вона не піддавалася, ніби хтось тримав її з тамтого боку. Мені стало моторошно. Я смикнув іще сильніше, двері рвучко відчинилися, і я затнувся, мало не впустивши свічку.

За дверима вниз, у темряву, спускалися кам’яні сходи, чорні від вугільного пороху. Вони завертали ліворуч, тож самого льоху я не побачив, але звідти тягло холодним вітром — полум’я свічки замиготіло від протягу. Я швидко зачинив двері й повернувся до вітальні, ще й двері кухні за собою зачинив.

Свічку я обережно поставив у кутку, подалі від дверей та вікна, щоб не згасла і не перекинулася. Тоді знайшов, де можна вкластися на підлозі. Вибору особливого не було. На сиру солому я точно б не лягав, тож вмостився посеред кімнати.

Камінна підлога була тверда й холодна, але я заплющив очі. Уві сні не буде цього похмурого старого будинку, і я був певен, що прокинуся перед дванадцятою.

Зазвичай я швидко засинав, але не цього разу. Мене колотило від холоду, ще й вікна деренчали від вітру. За стінами щось шурхотіло й шаруділо. «Це тільки миші», — повторював я собі. На фермі ми до них звикли. Аж раптом десь ізнизу, із глибин темного льоху, почувся тривожний шум.

Спочатку ледь чутно, і я нашорошив вуха, але дедалі голосніше й голосніше, поки не зосталося жодних сумнівів. Десь там, у льосі, відбувалося неможливе. Хтось копав яму, раз по раз розбиваючи важку земляну підлогу гострою металевою лопатою. Спочатку скрегіт і стук — лезо черкнуло по кам’яній поверхні, а за тим — тихий чвак і чвак, немовби глина нехотячи відривалася від землі.

Так тривало кілька хвилин, поки все не стихло так само раптово, як почалося. Запала тиша. Навіть миші більше не шаруділи. Ніби сам дім і все в ньому зачаїло подих. Я вже точно зачаїв.

Аж оглушний грюкіт розірвав тишу. Гуп, гуп, гуп, гуп, гуп! І голосніше. Ще голосніше. Ближче…

Хтось піднімався сходами з льоху на кухню.

Я схопив свічку та забився в найдальший кут. Гуп, гуп! Ближче й ближче гупали важкі черевики. Хто там рив землю у темряві? Хто тупотів сходами?

Але, може, правильне запитання: не хто, а що…

Чутно було, як скрипнули, прочиняючись, двері з льоху, як прогупали кухнею черевики. Я скрутився у своєму кутку в клубочок, втиснувся спиною в стіну і чекав, як от-от прочиняться двері у вітальню.

І справді, вони прочинилися з голосним скреготом. Щось увійшло в кімнату. Війнуло холодом. Справжнім холодом. Таким, що супроводжує потойбічне. Як на пагорбі Повішених, але набагато, набагато гірше.

Я підняв свічку — від її полум’я стіною й стелею поповзли моторошні, химерні тіні.

— Хто тут? — скрикнув я. — Хто тут? — голос у мене тремтів ще більше, аніж рука, у якій я тримав згарок.

Усе мовчало. Навіть вітер на вулиці стих.

— Хто тут? — допитувався я.

Знову без відповіді, але невидимі черевики зачовгали кам’яною підлогою — у мій бік. Ближче й ближче, тепер було чутно, як щось тяжко дихає. Щось важке й велике. Ніби кінь-ваговіз щойно витяг повну підводу на крутий схил.

Останньої миті кроки звернули вбік і завмерли біля вікна. Я втамував подих, але оте під вікном дихало ніби за нас обох — із хлипом тягнучи повітря в легені, ніби йому все мало.

Коли я вже був на межі, воно тяжко зітхнуло, тужливо й змучено водночас, і невидимі черевики знову почовгали підлогою, від вікна і назад до кухонних дверей. Коли кроки загупали сходами — вниз, до льоху, — я нарешті знову зміг дихати.

Серце припинило вискакувати з грудей, пальці — тремтіти, і я потрохи заспокоївся. Треба було себе опанувати. Так,