Учень Відьмака - Джозеф Ділейні

Після короткої паузи він продовжив, уже лагідніше та без злості:

— Рідні часом приносять клопоти. Зараз у мене лишилося тільки двоє братів. Один — слюсар, і в нас із ним нормальні стосунки, а другий не розмовляє зі мною вже понад сорок років, хоча досі живе в цьому селищі.

Поки ми вийшли з будинку, буря вже минула й показався місяць. Тільки коли Відьмак зачиняв вхідні двері, я нарешті помітив, що на дереві вирізано якийсь знак.

Відьмак кивнув на позначку.

— Такими знаками я попереджаю інших, хто вміє таке читати, або для себе лишаю — освіжити пам’ять. Ти, мабуть, упізнаєш грецьку літеру «Пі». Так я позначаю привида або примару. Хрестик у нижньому куті — це римська цифра десять, це найнижчий рівень небезпеки. Усе, що від шести і нижче, — усього лише примара. Ніщо в цьому домі не може завдати шкоди, якщо ти його не боїшся. Пам’ятай: темрява живиться страхом. Будь сміливим, і примара нічого тобі не зробить.

Якби я це знав від самого початку!

— Веселіше, хлопче, — порадив Відьмак. — Носом скоро землю черпати будеш! Ну, може, це тебе підбадьорить.

Він витягнув кусень жовтого сиру з кишені і відламав для мене шматочок.

— На, пожуй. Але не ковтай усе відразу.

Я йшов за ним слідом по брукованій вуличці. Повітря досі було вогке, але принаймні вже не дощило, і хмари на заході кучерявилися, як овеча вовна, тоншали і рвалися на дрібні смуги.

Ми вийшли із села й попрямували далі на схід. Прямо на межі селища, де бруківка переходила в болотяну стежку, стояла церквиця. Вона була занедбаною на вигляд: на даху бракувало черепиці, фарба облущилася з центральних дверей. Відколи ми вийшли з будинку, не бачили нікого з місцевих, але на порозі церкви стояв старий. Мав сиве, тонке, неохайне, масне волосся.

Темний одяг виказував у ньому священика, але, щойно ми підійшли ближче, саме вираз його обличчя привернув мою увагу. Він супився на нас, скривившись усім обличчям, аж тут розмашисто нас перехрестив. Аж навшпиньки встав, тягнучи праву руку в небо високо, як тільки міг. Я і раніше бачив, як священики людей хрестять, але ніколи, щоб з такою люттю розмахували при цьому рукою. Мені здалося, він лютий саме на нас.

Мабуть, недолюблює Відьмака або його ремесло. Я знав, що більшість людей зі страхом сприймають таку роботу, але ще не бачив подібної реакції.

— Чого це він? — запитав я, щойно ми відійшли на достатню відстань, щоб священик нас не почув.

— Священики! — сердито відрізав Відьмак гострим тоном. — Усе знають, але нічого не бачать! А цей — найгірший з усіх. Це мій старший брат.

Мене залоскотала цікавість, але вистачило розуму не розпитувати далі. Схоже, мені ще належало багато чого дізнатися про Відьмака та його минуле. Однак у мене склалося враження, що поки зарано і він розкаже мені, коли сам буде до цього готовий.

Тож я просто йшов за ним на південь, ніс його важку торбу та думав про маминого листа. Вона ніколи не вихвалялася й не дозволяла собі голослівних заяв. Мама говорила лише необхідне й нічого зайвого, і кожне слово було на вагу золота. Зазвичай вона просто мовчки робила свою роботу. Відьмак говорив, із примарами нічого не вдієш. Але мама якось втихомирила їх на пагорбі Повішених.

Сьомий син сьомого сина. У такому ремеслі це не дивина, а радше обов’язкова умова для кожного Відьмакового учня. Але я знав: дещо інше робило мене особливим.

Я був і маминим сином також.

Розділ 5

Богарти та відьми

Ми прямували до «зимової оселі» — так її називав Відьмак.

Поки ми йшли, останні ранкові хмари розтанули, і раптом я зауважив, що сонце сьогодні інше. Навіть у графстві посеред зими іноді світить сонце — і це добре, бо тоді принаймні не дощить. Але щороку настає такий день, коли вперше помічаєш: сьогодні воно гріє. Це як повернення старого друга.

Відьмак, мабуть, думав так само, бо раптом спинився на місці, глянув на мене скоса й усміхнувся — а він рідко взагалі усміхався.

— Перший день весни, хлопче, — сказав він, — тому ходімо до Чипендена.

Мені це здалося дивним. Він завжди ходить до Чипендена в перший день весни? І якщо так, то навіщо?

Тож я його запитав.

— Літня оселя. Ми зимуємо на межі Енґлзарківської вересової пустоші, а літо проводимо в Чипендені.

— Ніколи не чув про Енґлзарк. Це де? — запитав я.

— На далекому півдні графства, хлопче. Я там народився. Ми там жили, поки батько не перевіз нас до Горшо.

Але про Чипенден я принаймні чув, тож мені полегшало. До мене дійшло, що в учнівстві у Відьмака я буду багато подорожувати і доведеться вивчити всі дороги.

Не гаючи часу, ми повернули на північний схід, прямуючи тепер до віддалених пагорбів. Більше я ні про що не розпитував, але того вечора, коли ми знову спинилися на ніч в покинутій холодній житниці і повечеряли ще кількома шматочками жовтого сиру, мій шлунок, мабуть, вирішив, що мені рота зашили. Ніколи в житті ще я не був таким голодним.

Я думав про те, де ми будемо жити в Чипендені та чи буде там нормальна їжа. Ніхто з моєї родини і навіть знайомих там не бував, але казали, що це далеке непривітне село десь у горах — із ферми мого батька якраз ледь виднілися далекі сірі та пурпурові вершини. Вони завжди нагадували мені величезних сплячих чудовиськ, але це, мабуть, через те, що один із татових братів розповідав мені про них такі казки. Уночі — казав він — вони сходили з місця, і до світанку траплялося, що цілі села зникали з лиця землі, розтерті на порох під їхньою вагою.

Наступного ранку темно-сірі хмари знову закрили сонце, і все вказувало на те, що побачити другий весняний день пощастить нам нескоро. Зірвався вітер. Ми почали підніматися вгору, і різкі пориви смикали нас за одежу та жбурляли птахами по всьому небу. Хмари навперегін помчали на схід, затягнувши гірські вершини темною пеленою.

Ми йшли помалу, за що