Учень Відьмака - Джозеф Ділейні
— Добре, — сказав Відьмак із легкою усмішкою, не зважаючи, що дощ капотить із країв каптура йому на бороду. — Ніколи не довіряй людині, якій паморочиться. Запам’ятай це.
— Мені не паморочиться, — заперечив я.
— Ні? — перепитав Відьмак, зводячи кошлаті брови. — Значить, справа у твоїх черевиках. Вони не дуже підходять для такої роботи.
Черевики в мене були такі ж, як у тата із Джеком, — досить міцні й придатні для брудної роботи в полі, після того як добре розносиш. Нова пара зазвичай означала два тижні натертих до крові ніг, поки взуття не вляжеться по нозі.
Я глянув, у що взутий Відьмак. То були черевики з міцної, доброї шкіри на особливо грубій підошві. Коштували, мабуть, силу-силенну грошей, але для того, хто ходить багато пішки, варті кожного пенні. Шкіра й підошва згиналися по нозі, коли він ступав, і я міг точно сказати, що вони йому ніде не тиснули.
— Для такої роботи треба мати добре взуття, — сказав Відьмак. — Ми подорожуємо без інших людей і без тварин. Покладайся на свої ноги, і вони тебе не підведуть. Якщо за місяць я таки візьму тебе в науку, то куплю тобі пару черевиків, як ось мої. А до тої пори мусиш давати собі раду.
Опівдні ми спинилися трохи перепочити, ховаючись від дощу в покинутому хліву. Відьмак витяг із кишені якийсь згорток, розвинув тканину — там був великий кусень жовтого сиру.
Він відламав шматок і простягнув. Мені доводилося їсти й гірше, поза тим, я дуже зголоднів і вмить його проковтнув. Відьмак же з’їв лише невеликий кусник, решту загорнув і сховав у кишеню.
У хліву він відкинув каптур, і нарешті мені вдалося добре роздивитися його обличчя. Окрім густої бороди й погляду, наче у ката, однією виразною його рисою був гострий, хижий ніс із горбинкою, що нагадував пташиний дзьоб. Коли він мовчав, його губи повністю закривали вуса з бородою. Борода спершу здавалася сивою, але коли я нишком пригледівся, то віднайшов там мало не всі кольори райдуги — руді, чорні, каштанові пасма і, звісно, багато сивини. Як я значно згодом зауважив, її вигляд переважно залежав від освітлення.
«Слабке підборіддя — слабкий характер», — завжди примовляв мій батько. Він вважав, що деякі чоловіки спеціально відрощують бороду, щоб сховати цю ваду. Однак по Відьмакові було видно, що підборіддя під бородою в нього довге. Коли він їв або говорив, показувалися й жовті зуби — гострі та більш придатні роздирати червоне м’ясо, ніж гризти сир.
Мене аж стріпнуло — я раптом утямив, що він нагадує мені вовка. І не лише з виду. Він був хижак, бо полював на темні істоти. Кусник сиру там і сям його не наситить, а хіба роз’ятрить. І за кілька років його науки я закінчу так само.
— Не наївся, хлопче? — запитав він, свердлячи мене зеленими очима, поки мені не запаморочилося.
Я змок до нитки, натер ноги, але найгірше мені дошкуляв голод. Тож я кивнув, сподіваючись, що він уділить мені ще шматочок, але Відьмак лишень похитав головою і буркнув собі щось під ніс. Тоді знову пронизав мене гострим поглядом.
— До голоду доведеться звикати, — сказав він мені. — Коли є робота, ми мало їмо, а ще як складна — то й зовсім нічого, поки не закінчимо. Краще попостити — так ми менше піддатливі до темряви. Голод робить нас сильнішими. Так що звикай уже, бо в Горшо зроблю тобі невеличку перевірку. Проведеш ніч у будинку з потойбічним. Сам-один, без нікого. Подивимося, із якого ти тіста!
Розділ 3
Будинок номер 13 на Вотері-лейн
Тільки ми увійшли в Горшо, у далечині пролунали церковні дзвони. Вдарила сьома вечора, починало сутеніти. Сильна мряка гатила нам прямо в обличчя, але світла ще вистачало, щоб зрозуміти: жити тут я ніколи не хотів би, і навіть коротких відвідин краще уникати.
Горшо виділялося поміж зелених полів похмурою чорною плямою — темне, безрадісне селище десь на два десятка рядів обшарпаних спарених будинків, що купчилися на південному схилі сирого пустинного пагорба. Земля довкола була продірявлена шахтами, і Горшо стояв як у центрі сита. Високо вгорі над селом здіймався великий терикон, позначаючи вхід до шахти. За ним розмістилися вугільні склади, запасів яких вистачило б обігріти найбільші міста у графстві, яка б не вдалася затяжна зима.
Незабаром ми пробиралися вузькими, забрукованими вуличками, раз по раз притискаючись до засмальцьованих стін прилеглих будинків, щоб пропустити підводи, навантажені чорними, блискучими від дощу брилами вугілля. Величезні коні-ваговози напружувалися в упряжі — підкови ковзали на мокрій бруківці.
Людей на вулицях було мало. Але де ми проходили — мереживні фіранки у вікнах засмикувалися. Раз ми перестріли кількох похмурих гірників, які прямували нагору до шахти в нічну зміну. Вони голосно між собою розмовляли, аж раптом миттєво всі змовкли і перейшли на другий бік вулиці, тримаючись вервечкою, один за одним, поки нас не минули. Хтось один навіть перехрестився.
— Звикай, хлопче, — гаркнув Відьмак. — Нас кличуть на допомогу, але нам рідко раді і десь зустрічають гірше, ніж зазвичай.
Нарешті ми завернули за ріг, де була найобідраніша вуличка на все село. Одразу видно було, що в тих будинках ніхто не живе. Вікна були то розбиті, то заколочені, і, хоча вже темніло, ніде не горіло світло. У кінці вулички стояв покинутий зерновий склад, — мабуть, колишня маєтність якогось торговця. Обидві стулки великих дерев’яних дверей були навстіж прочинені і підбито звисали з поржавілих завісів.
Відьмак зупинився неподалік від складу, коло останнього дому в ряді. Він один у цьому закутку міг похвалитися номером: цвяхами до дверей було прибито нещасливе число «13», що викували з металу. Просто над ним, ледве тримаючись на одній заклепці, майже вертикально звисала табличка з назвою вулиці: «ВОТЕРІ-ЛЕЙН».
Вікна були цілі, але мереживні фіранки пожовтіли й затяглися павутиною. Це, схоже, був той будинок із потойбічними істотами, про який попереджав мене вчитель.
Відьмак дістав із кишені ключ, відімкнув двері і повів мене всередину. Там було темно, і спершу я навіть зрадів, що знайшов прихисток від дощу. Але, щойно Відьмак запалив свічку і поставив її на підлогу майже по центру малої вітальні, я зрозумів, що в закинутому хліву серед поля було би краще. Меблів у кімнаті й близько не було, тільки порожня підлога, вистелена кам’яними плитами, і