Козацький оберіг - Дмитро Білий

Коли Данько розплющив очі, козак Пугач і Голота вже в’язали нападника, а прямо перед хлопцем лежала людина із закривавленим обличчям.

— Вони тебе не поранили? — стурбовано запитав Голота в закам’янілого Данька.

— Хто це? — тремтячим голосом промовив хлопець.

Обличчя Голоти стало похмурим, і він відповів:

— Пси-вбивці.

Глава 7. Розповідь козака Голоти

Тільки почало ясніти небо, як Голота й Данько відправилися назад у замок. За козаком, прив’язаний до аркана, плентався зв’язаний полонений. Данько час від часу боязко озирався на нього і згадував свою нічну пригоду. Обличчя чорного чоловіка було замазане кров’ю та вкрите шаром пилу, але очі його так недобре зиркали на малого, що Данька навіть під теплим літнім сонцем кидало в холодний піт. Козак Голота похмуро мовчав — видно було, що він глибоко замислився. Нарешті Данько не витримав і обережно запитав Голоту:

— Пане Голото, а хто на мене напав… Ну, що це за Пси-вбивці?

Козак озирнувся на полоненого, трохи помовчав і нарешті заговорив:

— Та є такі Пси-вбивці, їх ще називають комишані пси, психази. Живуть вони у плавнях понад перекопськими лиманами, там у них свої нори є, і наймаються вони за великі гроші, щоб убити когось або розвідати чиїсь таємниці. З’явилися вони дуже давно, кажуть, що одного разу якийсь володар прокляв свого полководця за зраду й увесь рід його. З тих часів і живуть нащадки цього зрадника понад Перекопом. Через прокляття не можуть увійти до людського світу. Знюхалися вони з чорними духами, які навчили їх чародійства. Тепер, коли треба, вони можуть обертатися на чорних псів, іноді на воронів. Але нащо їм за тобою полювати?

Козак Голота розповідав спокійно, навіть буденно, але від цього хлопцю не ставало легше — він уже зрозумів, що мимоволі потрапив у якусь дуже небезпечну історію.

— Слухай, Даниле, я бачив, що пес на тебе стрибнув, він що, не встиг тебе іклами зачепити? — запитав Голота.

Данько, для якого події останньої ночі перетворилися в уяві в одну страхітливу мить, замислився, а потом схопився за залізну бляху під сорочкою.

Козак Голота повільно похитав головою:

— Такі зерцала носять арабські воїни-мамелюки. У бою вони мало допомогти можуть, але якщо їх заговорять чарівники-дервіші, то таке зерцало може стати в нагоді від всякої нечисті. Ось тобі й пощастило — мабуть, воно з тих, зачарованих.

Данько знов сунув пальці під сорочку — на цей раз доторк до металу надавав йому більшої впевненості.

— І що, ці чари всім допомагають? — запитав він у Голоти.

Козак трохи помовчав і промовив:

— Та ні, тільки тим, у кого в душі здібність до чар є…

На лаві у світлиці сиділи соцький Заруба, отець Григорій, Голота й Данько. Хлопець уперше був у такому поважному товаристві, тож почував себе трохи ніяково, але намагався триматись статечно, як і всі присутні. Після того, як Голота з хлопцем і незвичним полоненим повернулися до замку, отець Григорій обкурив Данька ладаном та прочитав над ним охоронні від нечистої сили молитви. Полоненого перевертня-вбивцю соцький наказав замкнути у льох і поставити надійну охорону. А ввечері козаки зібралися порадитись про нічну Данькову пригоду.

Деякий час у світлиці тривала мовчанка. Голота сидів, пихкаючи люлькою, а інші уважно дивилися на нього, очікуючи, коли козак добре зважить усі свої міркування.

— Панове, — нарешті сказав Голота, — справа дуже важлива і вкрай непроста. Пси-вбивці просто так, щоб на малих хлопців полювати, з-за Перекопу не вибираються. Хто їх найняв, я сам спробую в полоненого довідатись, але мені треба знати, яким чином малий до замку потрапив?

Якось так повелося, що про це Данькові ніколи не розповідали. Тому соцький та отець Григорій перезирнулися і глянули на Данька. Хлопець напружився й опустив голову. Він відчув, що зараз почує те, що назавжди змінить його життя. Немовби читаючи їх думки, Голота сказав:

— Думаю, Данилові вже час дізнатися про це.

Пан Заруба кахикнув у бороду й почав розповідь про те, що трапилося дванадцять років тому, і як Данько потрапив до степової фортеці. Розповідь ця ошелешила хлопця. Він сидів, кліпаючи очима. Козак Голота прикрив очі, але постава його напружилася, він навіть трохи подався вперед.

Коли розповідь закінчилася, знову запала тиша.

— Пане Голото, — сказав отець Григорій, — здається, ви теж щось знаєте, щось, що може стосуватися й нас, і хлопця.

Голота помовчав. Здавалося, він замислився, чи варто ділитися таємницею зі своїми співбесідниками, але потім махнув рукою, у якій тримав люльку, і почав розповідь:

— Козаки на цих землях здавна по степах та байраках живуть. Отаманів ми собі самі обираємо серед досвідчених воїнів. Кращим з кращих був козак Мамай. Не раз ми просили його стати отаманом, але він усе відмовлявся.

А він, щоб ви знали, був неабияким чаклуном-характерником. Коли і звідки він серед козацтва з’явився — ніхто не знає. Багато чого про нього розповідали, але ніхто не знав, де він живе та де його козацькі стежки пролягають. Час від часу він з’являвся на Січі, ходив з товариством у походи й не раз у найскрутнішу хвилину козаків рятував.

Здавалося, усе він на світі знає. Тримався він якось окремо, хоча й часом бенкетував з козаками після походів, дотепний був, але закінчиться війна — і зникає десь, тільки доходять до козацького коша чутки, де він буває та які дива робить. Тільки з ким і любив він іноді погомоніти, так це зі мною та моїм побратимом — Іваном Шершнем. Славно ми тоді з моїм братчиком Шершнем козакували!

А дванадцять років тому часи неспокійні були — самі пам’ятаєте — турецький султан послав яничарів на Порубіжжя, і вся Перекопська Орда на нас у похід вирушила. Скрутно тоді нам було. То ми за яничарами та ногайцями по степу гасаємо, то вони за нами.

Одного разу ми разом з Богданом Претвичем відбили напад та до Перекопу ворожі війська погнали. Але відбилися ми з побратимом моїм від сотні, по степу кружляємо. Аж раптом — де не взялося — з півсотні ординців! Та за нами в погоню кинулися слід у слід. Коні заморені, ніяк не втечемо від них. Думали, що вже живими не виберемось. Степ відкритий — трава погоріла, ногайці вже ледь не в потилицю дихають. Тільки одна кам’яна баба серед трави біліє — знаєте, їх ще мамаями чомусь називають.

Думали вже ми прощатися один з одним та з цим світом. Бачимо: попереду невеличкий байрак, ми коней пустили — може ногайці по