Нічний подорожній - Ярослав Гжендович

Збираю підходящі гілки для багаття. Тут є кілька рослин, сухе гілля яких розгориться, навіть якщо воно вологе. Чоловік продовжує жувати, з цікавістю поглядаючи на мене незвичними, сповненими темряви очима. Мабуть, він старий. Важко оцінити. Тут і сорокарічний — уже застарий. Худе обличчя вкрите зморшками й видається втомленим.

Кресало вистрілює снопами іскор. Я роздмухую жарини на шматочку кори, на купці порохняви та гілок, поки не з’являється вогник.

Гріючи долоні біля вогню, що потріскує, жеручи сухе гілля, думаю про каву. Еспресо з пінкою в маленькій філіжанці. А той на возі досі сидить і їсть з ножа шматочки сала.

— Сідай до вогню, — кажу я.

— Я міг би тебе вбити, — відповідає він із набитим ротом.

— Але не вбив.

— Це спритно — спати отак на дереві.

— Схоже, недостатньо спритно. Так і будеш кричати з воза?

— Надаю перевагу спогляданню на світ із козел. Вище. Видніше.

Я витягаю зі сховку свої речі. Торби, сідельні сумки і врешті сідло, на якому вмощуюсь біля вогню. Хоч для чогось згодилося. Знаходжу тверді смужки солоного сушеного м’яса, загорнуті в пергамент. Приготую їх в окропі. Як немає кави, то принаймні вип’ю щось схоже на бульйон. Хоч щось гаряче для шлунка.

— Хто там мешкав? — показую рукою в бік пагорба, на якому чорніють спалені залишки станції. Частокіл частково вцілів, але звідти досі піднімається стовп чорного диму.

Він стенає плечима.

— Ніхто. Усі знають, що це прокляте місце. Урочище. Таких багато. Тільки дурень заходить у такі місця.

— Я декого шукаю. Я чужий у тутешніх краях. Шукаю таких, хто був би чужим, як я, таких, хто загубився.

— Мене теж довго тут не було. Похід.

Він використовує слово «гансінґ». Похід, а точніше — морський грабіжницький набіг. Дослівно — «дорога за щастям».

Витягає руку з ножем і вказує на ліс по той бік галявини, де дзюркотить струмок:

— Отам тракт. Приведе до першого двору. Там мешкає Грисма Шалений Крик.

— Він щось знає про моїх родичів?

— Ні, а може, й так. Але звідси ти можеш піти тільки туди. Грисма Шалений Крик оточив себе зазубреним частоколом, сидить у будинку предків і разом зі жменькою своїх людей трясеться від страху перед тим, що виходить із лісу. Він перший, хто мешкає за Пусткою Тривоги. Іди і вручи йому подарунок. Віддай йому свою здобич.

— Яку здобич?

Чоловік показує на згорток, що лежить неподалік. Клунок зі старого пледа, просочений кров’ю. Клунок, який досі трохи ворушиться.

— Іноді він відправляє до лісу когось чужого. Когось занадто молодого, щоб боятися, і занадто дурного, щоб відмовитися — аби він звільнив Грисму від чергових привидів. Від дітей холодного туману. Пробуджених. Але вони ніколи не припинять приходити. Це погані часи. Війна Богів. Раніше такого не було. Ти віддай йому це на згадку. Нехай повісить на частоколі й хвалиться своїм людям, що він — великий стирсман.

У мене вже є трохи вугілля, можу на нього поставити кухоль із водою і смужками м’яса.

— Не знаю, про що ти говориш. Я думав, це жаба.

Той схвально сміється.

— Я — Вороняча Тінь. Продаю магічні речі. Хочеш кинджал, що насилає прокляття на власника? Камінь, що повертається? У мене є дорожні камені, амулети чорного сну, пір’я птаха грому. У мене є все.

— Мені потрібен кінь.

— Я не торгую кіньми. Торгую речами, які діють.

— У тебе є щось таке, що може перетворити людину на камінь?

— Час? У мене є багато часу.

— А де я можу купити коня?

— Там, де хтось його продає. Ми, певно, ще побачимося. Відшукай дорогу.

«Відшукай дорогу» — слова прощання. Принаймні згідно з «Культурою й онтологією Узбережжя» Рековіца.

— Мене називають Ніт’їсефні, — кричу йому вслід.

— Це помітно. Але для мене ти — Той, Хто Спить На Дереві, — відповідає він через плече і з’їжджає своїм скрипучим возом в улоговину, давлячи колесами білі квіти папороті.

Лишаюся сам. Дощ монотонно лопотить по листю, моє багаття неохоче шипить під краплями, що падають з гілок. Десь високо в небі чути крик хижого птаха.

Я п’ю ріденький бульйон і починаю складати план дій. Марне і складне заняття, оскільки так насправді я не уявляю, що робити далі. Піду тією стежкою. Куди б не вирушили нещасні дослідники, вони точно не пішли б навпростець через ліс, тож так піду і я. Побачимо, що нам розповість той, кого називають Грисма Шалений Крик.

Мені потрібен кінь. Грошей у мене досить, навіть не враховуючи того, що я поховав на станції. Мій пояс рівномірно набитий золотими і срібними монетами, він висить у мене на стегнах, як ситий удав. Мені потрібна лише крамниця з кіньми.

І я мушу дізнатися, що трапилося. Це навіть важливіше, ніж знайти вчених.

Той вечір у їдальні в Даркмурі. Урочистості. В каміні палає вогонь, ми сидимо за довгим столом у сяйві свічок, серед срібла, смажених куріпок, картоплі з печі і, звичайно, огидного yorkshire pudding. Льодовик промокає губи серветкою і владним рухом долоні наказує налити нам вина.