Факультатив для (не) літаючої гарпії - Крістіна Логоша
Я швидко натягла форму, поки Рінка Каю розповідала, щоб той повинен стежити за зіллям, допоки нас не буде. На бігу взувшись, я підійшла до дверей.
— Давай до вікна, — сказала Рінка.
Я підійшла до неї, і фарві схопила мене за руку, приймаючи мій вигляд.
— О це номер, — сказав Кай, який тільки зараз дізнався про цю здатність фарві.
— Потрібно поспішати, — вона вискочила у вікно й піднялася на небо. Я навіть по-доброму позаздрила, з якою легкістю їй даються польоти.
Ми піднялися високо над студентським містечком і почали шукати Мадді. Якби Рінка не знала, куди вона піде, ми б не знайшли її ніколи. Виявилося, поки я була хвора, Мадді ще кілька разів виходила кудись ночами.
Ринка стежила за чоловічкою, стаючи невидимкою, і щоразу Мадді ховалася в тому самому місці, до якого без крил не підібратися.
— Ось тут я втратила її минулого разу, — сказала фарві, захекавшись, моїм голосом.
Я підійшла до краю. Земля обривалася, у темряві тихо погойдувалися важкі ланцюги, що скріплювали частини Нефеми.
— А ти впевнена, що вона пішла сюди?
— Я не могла помилитись. Потрібно спускатися.
Віра в слова Рінки підштовхнула мене на цю ризиковану авантюру — вночі ми могли впасти в Нефемську прірву. Я ще раз глянула в її очі – ні, вона не могла помилятися. Зістрибнувши з урвища, ми плавно полетіли вниз. Було темно, Рінка запалила полум'я у своїх долонях. Перед нами опинилися переплетення безлічі ланцюгів, що розчинялися в нефемському тумані, кінці яких кріпилися до двох частин Нефеми.
— Бачиш щось? — запитала Рінка.
Я озирнулася на всі боки і побачила невелику ущелину.
— Нам туди, — вказала я фарві у бік печери, — це єдине місце, куди можна спуститися. Хоча я важко уявляю, як Мадді могла це зробити без крил.
Ми приземлились у печері. З темряви чувся дивний скрегіт.
— Щоб Мадді, любителька плюшевих однорогів, була тут? Дуже сумніваюся, — сказала скептично, озирнувшись навкруги.
— Але ж не могла вона перелізти по ланцюгах на іншу ділянку Нефеми! Потрібно йти вперед, — припустила Рінка.
Фарві зробила кілька кроків. Цей звук явно налякав когось у темряві, і він утік углиб печери.
— Що це? — запитала я.
— Комаха якась чи гризун. Ти що, боїшся?
—Я? Ні, звичайно.
Сповнена рішучості, я пішла тунелем. Хоча мене не залишало почуття, що за нами хтось спостерігає. Печера виявилася старою занедбаною шахтою. Її стіни підпирали дерев'яні стовпи, а поміж них видно було рейки для вагонетки. Минувло п'ятнадцять хвилин перш ніж ми опинилися біля широкого перехрестя. Тут була розвилка з чотирьох проходів.
— Куди далі? — запитала я.
— Не маю уявлення, — сказала Рінка.
— Треба повертатись. Це була безглузда ідея – спіймати Мадді на гарячому. Можливо, вона взагалі не тут. Пропоную у неї прямо запитати, куди вона пропадає ночами.
— Т-ш-ш… — зашипіла Рінка, перериваючи мій монолог. — Чуєш?
З глибини одного тунелю лунав скрипучий звук вагонетки, що рухалася. Ми стали обличчям до проходу, коли заіржавілий візок під'їхав прямо до нас і зупинився. Я обережно підійшла та зазирнула всередину. Вона не була порожня, але її вміст приховував пошарпаний шматок мішковини.
Небезпечно підняла тканину, під якою виявилася гора старих деталей упереміш з поламаними приладами: магічні настільні лампи, старі ручні блідості, годинник без циферблату з пружинами, що стирчать, чавунні праски…
— Що там? — спитала Рінка, боячись підходити ближче.
Я відвернула від візка до фарви, сказала:
— Якийсь мотлох.
Рінка стала біла, як аркуш паперу, її зіниці розширилася. Вона показувала пальцем на візок, позбавлена дару мови. І тут я відчула, як по моїй нозі повзе щось важке.
Настільна лампа з залізними павучими лапками дерлася по штанині. З жахом я скинула її. Відштовхуючись пружиною, на плече стрибнув кишеньковий годинник. Вони жалили гострими деталями, наче оси. Ручний блендер на трьох ніжках із гайкових ключів різного розміру незграбно розганявся і з усієї сили бив по ногах, намагаючись мене повалити. Залізні монстри докучали і фарви. Але шок у неї вже минув, і вона вправно заморожувала їх.
З десяток кишенькових годинників скакали моїм тілом, як мерзенні блохи. Я зривала їх із себе, але вони знову на мене застрибували. В люті кидала їх об стіну, і вони розліталися на дрібні деталі.
Незважаючи на чисельну перевагу, з живими приладами ми швидко впоралися. Розуміючи, що програють, ті, що вціліли, квапливо поспішили повернутись углиб шахти.
— Треба забиратися звідси, — сказала Рінка.
— А якщо вони спіймали Мадді?
Стривожені долею чоловічки, ми побігли у прохід, у якому зникли механічні монстри. Техніка швидко тікала, ми ледве встигали за нею.
Гучний рев змусив нас застигнути на місці. Немов із трактора зняли глушник, і він ревів на всю печеру, змушуючи серце впасти в п'яти. Світло фар вдарило по очах. Жахливе гарчання мотора не віщувало нічого хорошого.
