Зоряний Корсар - Олександр Павлович Бердник

— Розумію.

— Бувай. Я жду. Ось та справа, про яку ти мріяв. Рушай. Я доберуся трамваєм.

Головлікар психіатричної, опецькуватий, веселий чолов’яга, зацікавлено оглядав з ніг до голови Бову. Похитав підозріло головою.

— Ну, дався він вам! Носитеся з ним, як дурень з писаною торбою. Елементарна шизофренія, депресивний психоз, яскраві галюцинації. Не забувайте, що він працював директором горілчаного заводу. А біля чого ходиш, того неодмінно понюхаєш. А це така штучка, що… Наслідки не потребують пояснень. Ха-ха!

Бова не підтримав жартів лікаря, похмуро дивився на його багровий ніс, думав: «Не знаю, як покійний, а ти куштуєш її, голубчику, та ще й частенько». А вголос сказав:

— Може, з точки зору медицини все так, як ви кажете. Але справа не проста. Кримінал. Його вбито.

— Не дивно. Людина втекла з лікарні в такому стані. Якби ви побачили, що він тут виробляв. Натягнув на себе шмаття різного, зробив шапку з газети, змайстрував булаву з кавуна, а потім оголосив себе отаманом запорізьким. Почав воювати. З бур’яном у саду. Толочив будяки, бився головою об мур. І кричав, що треба підняти всіх козаків проти татарви, турків і всяких інших напасників…

— Чому ж така несучасна шизофренія? — поцікавився Бова.

— Якийсь генетичний струмінь, — знизавши плечима, пояснив лікар. — Прізвище — Курінний. Певно, його предки були козаками. Безумовно, ознаки і якості в генах залишилися, відтіснилися в глибину підсвідомості. В результаті якогось психічного зрушення гіпертрофовані накопичення минулого вирвалися в сферу свідомості і зруйнували психіку.

— Можливо, й так, як ви кажете, — погодився Бова, щоб скоріше припинити цю розмову. — Та дивно, що людину в такому стані вбито…

— Може, він на когось напав. Уявляєте: вискакує людина з кущів, вимахує булавою чи якоюсь там палицею, кричить: «Бий татарву!» Накидається на когось. Той, безумовно, захищається. Нема часу розібратися — хворий чи бандит. Випадково вбиває!..

— Не випадково, — різко сказав Григір. — У мою компетенцію не входить розголошення всіх подробиць. Я б хотів познайомитися з тим, що він розповідав. Ви записували його розповіді?

— Та ви що? Чи я збожеволів? — здивовано мовив лікар і зареготав. — Якби ми записували всі марення хворих, то не вистачило б паперу! Ха-ха! А втім, деякі галюцинації параноїків можуть бути цікавими. Ручаюся.

— Жаль, — сказав Бова. — Я гадав, що ви що-небудь записали…

— А він сам записав, — сказав лікар.

— Що? — Не зрозумів Бова.

— Та свої ж галюцинації. «Пригоди». Я почав їх читати, а потім плюнув і кинув. Накрутив такого, що чорт ногу зламає.

— Ви дасте мені? — схвильовано запитав Бова.

— Будь ласка, — відповів лікар. — У нас такої творчості мішками. Може, ще щось прихопите? Ха-ха! Щоб вашим слідчим було що читати! Га?

— Не треба, — стримуючи роздратування, сказав Бова. — Дайте мені те, що писав Курінний.

— Гаразд, гаразд. Візьміть. Нічого не збагну, хоч убийте. Навіщо вам ця історія? — Він приніс Бові товстий зошит у коленкоровій палітурці, а сам, поглянувши на годинник, почав знімати халат.

— Ну, мені пора, голубе. Мій час скінчився. Хворі хворими, а треба й додомоньку заглянути.

Григір попрощався з лікарем, доїхав до Червоного майдану. Потім пішки пішов до Дніпра. Сів у затишку. Хлоп’ята вудками ловили рибу, весело перегукувалися пароплави. Але Григір уже не чув нічого. Він розгорнув зошит. На першій сторінці розгонистим, хапливим почерком було написано:

«До президії Академії наук».

А трохи нижче:

«Від громадянина Курінного Андрія Пилиповича».

А потім великими літерами:

«ЗАЯВА».

Далі текст заяви:

«Хоч мене і вважають божевільним, та таким себе не вважаю. Все, що зі мною сталося, було насправді, а не в уяві. Доказом того є моя багаторічна відсутність на Землі і келих, який я приніс з того світу, куди раптово потрапив. Келих відповідними органами передано в наукові інститути, а там є люди всякі, вони можуть оббрехати мене. Щоб уникнути зайвих розмов, я пишу вам ці записки. Щиро бажаю, щоб наука скористалася ними. Клянуся, що все від початку до кінця правда, те, що нижче мною написано, про що й розписуюся.

«…Як сьогодні пам’ятаю, була осінь, бабине літо. В ясному небі летіли пасма павутиння. Ні хмариночки. У такі дні хороше зібратися з товаришами, випити, закусити, погомоніти.

Ми й зібралися. Ми — це я і мої друзі. Голова промкомбінату Гутя, директор ресторану Вирвикорінь, нарсуддя Капшук і Кравчина — начальник міліції, мій найближчий друг, чудовий мисливець і веселий балакун.

Випили по одній, по другій… Розігрілися. А потім Кравчині заманулося полювати на дикого вепра. Подзвонили в міліцію, звідти пригнали машину, ми повсідалися, гайнули до Псла. Там густі ліси і кабаняччя багато. їх забороняють бити, але тут справа йшла не про закон, а про престиж Кравчини. По дорозі, ще під алкогольною парою, ми консультувалися в судді Капшука — чи не великий злочин вчиняємо, що готуємося знищити вепра?

Він, не довго думаючи, відповів, що по букві закону — це порушення, але якщо підійти до цього по-людському, то…

— То що? — Хором проспівали ми.

— То виявиться, що це вельми корисна справа.

— Та це певна річ! — загорлав Кравчина. — Це ми матимемо нагоду переконатися сьогодні ввечері! Ха-ха!

— Не кажи гоп, доки не перескочиш! — їдко мовив Вирвикорінь.

— А ще корисно це для торжества істини! — завершив свої роздуми Капшук, піднявши вказівний палець.

— Філософ! Ціцерон! — кричав Кравчина, обнімаючи Капшука. — Тобі — найсмачнішу частку вепра!

— А яка вона — найсмачніша? — поцікавився Вирвикорінь.

— Директор ресторану — і не знаєш? — обурився Кравчина. — Рило, братці ви мої! Рило!