Зоряний Корсар - Олександр Павлович Бердник
— Ти-и-хо! — сказав суддя. — Виведу! Єгово! Ви визнаєте себе винним у порушенні Космічного Права?
— Ні, — відповів Єгова. — Такого права нема. Отже, нема чого на нього посилатися. Я володар сущого і не дозволю…
— Ну, це ми побачимо, — перебив його суддя. — Сідайте! Підсудний Зевс-Юпітер!
Підвівся бородатий велетень.
— Зевс-Юпітер, син Кроноса!
— Ага. Тепер син Кроноса! А що ти вчинив зі своїм батьком?
— Та… скинув його!..
— Ай-я-яй, — докірливо похитав головою суддя, іронічно поглядаючи на усміхнені обличчя присутніх. — Як же так можна, всесильний Зевсе? Піднімати руку на батька?
— А він сам винен, — похмуро сказав Зевс. — їв дітей своїх. І мене б з’їв, якби…
— Зажди! Виправдовуватися будеш потім. Що ти зробив з Прометеєм?
— Прикував його до скелі. У дуже гарному місці. На Кавказі. Все-таки субтропіки. Я ж не прикував його, скажімо, на хребті Черського, де вічна мерзлота, а в смузі курортів Гагра — Сочі. Що йому ще треба?
— Та ти, я бачу, ще й дотепник? — здивувався суддя. — Гм, доведеться й це врахувати! За що ж ти його прикував? Адже він твій брат і помічник. Допоміг тобі втихомирити стихії, перемогти титанів.
— А навіщо він дав вогонь тим кузькам, нечисті земній?
— Себто кому? — вражено запитав суддя.
— А смертним. Людям. Вкрав на небі, поніс на землю. І тим порушив закон Олімпу. Я — єдиний цар, а він мене не запитав.
— Бо знав, що ти не дозволиш.
— Тим більше. Отже, не я злочинець, а він. Я діяв правильно і тому не підлягаю суду.
— Прометей діяв за велінням серця. Він любив людей. А любов — найвищий закон.
— Дурниці. Абстракція. За що їх любити — людей? Нікчемні, сварливі, войовничі, непослідовні. Дати такій мізерії вогонь? О Кроносе, такого безумства я не чекав від Прометея, мудрого титана!
— Навіщо ж ти сотворив людей?
— Я? — Знизав плечима Зевс. — Що я — ідіот? Ваша честь, я їх не творив. Вони самі виникли.
— З чого?
— З глини. З бруду. З амеби. З матерії шляхом еволюції…
— Ти мені баки не забивай, — грізно перебив суддя. — Нічого тут читати ази діамату. Ти не викручуйся, олімпійський владико! Кажи відверто, признаєшся, що винен?
— Ні за які гроші, — похитав головою Зевс. — Людей не творив, Прометея не приковував до скелі. Він сам себе прикував!
Слухачі засміялися. Суддя постукав молотком.
— До речі, ваша честь, — жалібно озвався Зевс, — чи можна запалити? А то антитіла вимагають свого!
— Пали, Горгона з тобою, — буркнув суддя. — Я теж запалю, бо доки з вами, богами, впораєшся… Сідай, лобуряко олімпійський, жди свого часу.
Над головами поплив сигаретний димок.
— Брама, — проголосив суддя, пихкаючи цигаркою. — Підсудний Брама!
— Я, — підвівся Брама, притримуючи піраміду на голові. — Можна, я зніму головний убір? А то незручно.
— Валяй, — махнув рукою суддя. — Нам не форма твоя, а суть потрібна. Так. Хто ти і що ти?
— Брама, член Тримурті, божественної тріади. Ще є в мене брати — Вішну і Шива. А батько — Махадева, Великий Дух.
— Ти сотворив світ для себе? Відповідай!
— Так точно, сотворив. Тільки не я, а мої слуги.
— Але ж ти велів їм?
— Велів.
— Тоді не має значення. Ідея твоя. Значить, і злочин твій. Ти повідомив братів твоїх, Шиву й Вішну, про свій намір?
— Ні. А навіщо?
— Як то навіщо? Колегіальність! А то самостійно створив світосферу, замкнув її, щоб ніхто не бачив, що і як. Мало чого ти там натвориш! Що й сам Махадева не розбереться, не впорається! Далі. Коли Шива запитав тебе про новоствореиий світ, що ти йому сказав? Ти признався?
— Ні. Я сказав, що ніякого світу не творив. Але він сам підгледів. І вимагав, щоб я ліквідував. Його й треба судити. Бо я — творець, а він руйнатор!
— Інколи руйнатор прекрасніший за творця. Визнаєш себе винним, Брамо?
— Шукайте, ваша честь, дурніших! — обурився Брама. — Я протестую і вимагаю справедливості!
— Гаразд, сідай! Ніхто не визнає себе винним. Людино! Встань! Хто ти?
— Мисляча істота.
— Чим доведеш?
— Я мислю — отже, існую. Я існую — отже, мислю.
— Залізна в тебе логіка, — посміхнувся суддя. — Гаразд, приймаємо на віру. Поки що. Хто батько, мати?
— Мати — Природа, батько — Випадок.
— Випадок? — здивувався суддя. — Який же може бути випадок у світі, що підкоряється Закону Міри, Часу, Ваги?
— Не знаю, — розгубився підсудний. — Так казала мені мати.
— А ти з нею говорив?
— Намагався.
— Коротше кажучи, ти ще не знаєш, хто твій батько? Якийсь зальотний джиґун! Гаразд. Вік?
— Точно невідомо.
— Ясно. Бродяга ти, як подивлюся я на тебе. Чим займався?
— Скільки пам’ятаю — шукаю істину.
— Істину? — здивувався суддя. — А що це таке?
— Це відповідь на всі запитання.
— І ти її знайшов?
— Ні.
— А коли знайдеш?
— Буду розпитувати її про все. І так довічно.
— Химерні поняття в тебе. Ледацюга ти, а не шукач. Історія показує, що ти невпинно вів війни сам з собою, мурував тюрми, в’язниці для своїх братів, винаходив страхітливу зброю, щоб нищити, знущався над меншими братами — тваринами та рослинами, а також безжалісно вбивав їх, засмітив планету покидьками.
— Не тільки це, ваша честь, — заперечив підсудний. — Я і сіяв квіти, вирощував сади, ліси, будував прекрасні палаци, творив пісні. Я повставав за
