Друге Правило Чарівника, або Камінь Сліз - Террі Гудкайнд

Навколишній світ поступово змінювався. Десь серед черепів зародився тоненький промінчик і, легко торкнувшись очей сповідниці, став єдиним джерелом світла у всьому Всесвіті. Звуки зникли — залишився тільки далекий гуркіт барабанів, якому вторило завивання Болденів, та монотонний наспів старійшин. Повітря, здавалося, теж перестало існувати, перетворившись на дим, що до відказу наповнив легені. Чарівний світ розгорявся все яскравіше і яскравіше, а потім в ньому заковзали якісь тіні.

Келен вже знала, що це таке. Духи. Предки племені. Вона відчула, як її плеча торкнулася безтілесна рука.

Губи Птахолова заворушилися, але голос був не його — рівний, холодний і неживий. Голос загиблих предків.

— Хто скликав раду?

Келен нахилилася до Річарду:

— Вони хочуть знати, хто скликав раду. Річард кивнув:

— Я. Я скликав раду.

Безтілесна рука відпустила її плече, і духи вплили в центр круга.

— Назви своє ім'я. — Від цього голосу у Келен по шкірі побігли мурашки. Своє повне і справжнє ім'я. Якщо ти впевнений, що дійсно бажаєш говорити з нами, повтори прохання про раду, коли назвеш його. Ми ще раз застерігаємо тебе.

Річард уважно вислухав переклад.

— Річард, прошу тебе…

— Я повинен. — Він глянув на безтілесні тіні в центрі кола і, зробивши глибокий вдих, почав:

— Мене звати Річард… — Він нервово проковтнув і на мить прикрив очі. — Мене звати Річард Рал, і я підтверджую прохання про раду.

— Хай буде так, — прошелестів мертвий голос. Двері в будинок духів з тріском відчинилися. Келен не втрималася від здивованого вигуку і відчула, як здригнулася рука Річарда. Двері залишалися відкритими — чорна діра в огортаючому її м'якому сяйві. Старійшини підняли голови, і погляди їх втратили відчуженість. Здавалося, вони збентежені і перелякані.

Духи заговорили знову, і цього разу без посередника в лиці Птахолова. Виниклий в порожнечі голос здавався від цього ще жахливіше.

— Всі, крім того, хто закликав духів предків, можуть покинути збіговисько.

Ідіть, поки ще є можливість. Почуйте наше попередження. Той, хто залишиться з людиною, яка просила про раду, ризикує втратити свою душу. Духи звернулися безпосередньо до Річарда, і голос став схожий на шипіння.

— Але ти вже не можеш піти.

Поки Келен перекладала це Річарду, старійшини злякано переглядалися.

Вона знала: такого ще не траплялося.

— Хай ідуть усі, — прошепотів Річард. — Всі до одного. Я не бажаю їм зла.

Келен подивилася в стривожені очі Птахолова.

— Будь ласка. Ідіть всі. Поки можете. Ми не хочемо піддавати вас небезпеці.

Старійшини теж дивилися на Птахолова. Він глянув на Келен, потім — на Річарда, потім — знову на Келен.

— Я нічого не можу порадити тобі, дитино. Такого ще не траплялося. Я не розумію, що це означає.

Келен кивнула:

— Я знаю. Ідіть же, поки не пізно.

Савідлін на прощання торкнувся її плеча, а потім старійшини один за одним почали зникати в чорному отворі дверей. Келен незворушно залишилася сидіти поруч з Річардом. І духами.

— Келен, я хочу, щоб ти теж пішла. Негайно. — Голос його був спокійним, майже крижаним, але в очах відбивався жах. І магія. Він дивився на духів, а Келен дивилася на нього.

— Ні, — видихнула вона і посунулася ближче до центру. — Я тебе не залишу.

Що б ти не говорив. Слова поділяють нас, але серця наші єдині завдяки моїй магії. Ми — одне. Що станеться з одним із нас, станеться з обома. Я залишаюся.

Річард не повернув голови. Він не відриваючись дивився на духів, що пливуть над черепами. Келен подумала, що він почне умовляти її піти, але Річард не став. Коли він заговорив, його голос був м'яким і ніжним:

— Разом так разом. Спасибі. Я люблю тебе, Келен Амнелл.

Двері з гуркотом зачинилися, і Келен знову мимоволі скрикнула. У вухах у неї віддавався стукіт серця. Вона намагалася дихати повільніше, але не могла. У горлі стояв клубок.

Неясні силуети духів почали тьмяніти.

— Прости, Річард Рал. Ти викликав того, кого нам не дозволено бачити. Ми не можемо залишитися.

Духи зникли, а разом з ними зникло і сяйво. Келен і Річард залишилися у цілковитій темряві. Вона чула лише слабке потріскування вогню на кордоні цієї чорноти, дихання Річарда, своє дихання — і більш нічого. Річард намацав у темряві її долоню. Вони сиділи, самотні й оголені, в непроглядній пітьмі, і чекали.

Келен вже почала думати, вірніше, сподіватися, що нічого не трапиться, але тут перед ними виникло, поступово розгоряючись, якесь світло. Зеленувате світло.

Таке світло вона бачила тільки одного разу.

У підземному світі.

Її дихання почастішало. Світло розгорялося все яскравіше, і одночасно почулися віддалені стогони.

Потім, немов раптовий удар грому, пролунав оглушливий, роздираючий вуха, тріск, від якого здригнулася земля.

У самій серцевині зеленуватого сяйва виник білий туман і, згустившись в людську фігуру, постав перед ними. У Келен перехопило подих. Вона відчула, як ворушиться на голові волосся.

Біла постать зробила крок вперед. Пальці Річарда до болю вп'ялися Келен в долоню. Вона впізнала цей білосніжний одяг, довге світле волосся і болісно прекрасне обличчя людини, що стояла перед ними з усміхненою огидною усмішкою.

— О добрі духи, захистіть нас! — Прошепотіла Келен.

Це був Даркен Рал.

Не змовляючись, Келен і Річард повільно піднялися на ноги. Гарячі блакитні очі невідривно стежили за кожним їхнім рухом. Розслаблено і неквапливо Даркен Рал підніс руку до рота і лизнув кінчики пальців.

— Спасибі тобі, Річард, за те, що покликав