Битва королів - Джордж Мартін

«Він присягнувся». Дав урочисту обітницю перед ликом богів.

— Тоді... Моя доля у ваших руках, сер. Та як я дізнаюся, коли прийде час? Ви знов пошлете мені записку?

Сер Донтос стурбовано роззирнувся.

— Ризик завеликий. Приходьте сюди, у богопраліс. Так часто, як зможете. Тут найбезпечніше місце. Єдине місце, де безпечно. Більше ніде. Ні у ваших покоях, ні в моїх, ні на сходах, ні у дворі — навіть коли здається, що ми самі. У Червоній фортеці каміння має вуха, й лише тут можна говорити вільно.

— Тільки тут,— мовила Санса.— Я запам’ятаю.

— А якщо на людях я поводитимуся жорстоко, глузливо чи байдуже, пробач мене, дитинко. Я маю грати свою роль, а ти — свою. Бо один хибний крок — і наші голови прикрасять мури, як це сталося з твоїм батьком.

— Розумію,— кивнула вона.

— Ти маєш бути хоробра і сильна... і понад усе терпляча.

— Обіцяю,— запевнила вона,— але... будь ласка... не зволікайте. Боюся...

— Я теж,— сказав сер Донтос, слабко всміхнувшись.— А тепер іди, поки тебе не зшукалися.

— Ви зі мною не підете?

— Ліпше, щоб нас разом не бачили.

Кивнувши, Санса зробила крок... а тоді рвучко розвернулася і, схвильована, легко поцілувала його в щоку, заплющивши очі.

— Мій Флоріяне,— прошепотіла вона.— Боги почули мої молитви.

Вона помчала стежкою уздовж ріки, повз маленьку кухню, тоді через свинарню, і її квапливі кроки заглушувало рохкання свиней у загородах. «Додому,— думала Санса,— додому, він забере мене додому, він мене захистить, мій Флоріян». Балади про Флоріяна і Джонкіл були її улюблені. «Флоріян теж був не красень, от тільки не такий старий».

Вона саме на злам голови спускалася гвинтовими сходами, коли з таємних дверей випірнув якийсь чоловік. Санса, втелющившись у нього, заточилася. Але не впала: зап’ясток їй стиснули залізні пальці, а низький голос прохрипів:

— Униз котитися далеченько, пташечко. Хочеш смерті нам обом? — чоловік різко засміявся, наче пилкою по каменю чесонув.— Може, так і є.

«Гончак!»

— Ні, мілорде, даруйте, я ніколи...— Санса відвела очі, але запізно: він побачив її обличчя.— Будь ласка, мені боляче! — вона спробувала вивільнитися.

— І куди ж це Джофова пташечка вирішила глупої ночі злітати цими сходами? — Санса не відповіла, тож він потрусив її.— Де ти була?

— У б-б-богопралісі, мілорде,— відповіла вона, не наважившись збрехати.— Молилася... молилася за батька і... за короля, щоб з ним нічого не сталося.

— Гадаєш, я такий п’янючий, що повірю? — він, похитуючись, відпустив її руку, і на його жахливе обгоріле обличчя упали смужки світла й темряви.— На вигляд ти майже доросла жінка... обличчя, цицьки, і ти висока, майже... та ти досі дурненька пташечка, ні? Співаєш пісень, яких тебе навчили... заспівай і мені, ну ж бо! Вперед. Заспівай мені. Баладу про лицарів і чарівних панянок. Ти ж любиш лицарів, ні?

Він лякав її.

— С-справжніх лицарів, мілорде.

— «Справжніх лицарів»,— передражнив він.— Я тобі не лорд, і не лицар теж. Може, вбити тобі це в голову? — Кліган, хитнувшись, мало не грьопнувся.— Чорт,— вилаявся він,— вина було забагато. А ти любиш вино, пташечко? Справжнє вино? Карафа кислого червоного, темного як кров,— ось що чоловікові потрібно. Назад у клітку, пташечко! Я тебе проведу. Побережу тебе для короля,— Гончак штурхнув її — на диво лагідно — й рушив за нею сходами. Заки вони досягли підніжжя, до нього повернулася його звична замисленість, наче він і забув про Сансину присутність.

Біля Мейгорової тверджі Санса злякано побачила, що тепер міст охороняє сер Борос Блаунт. На звук кроків його високий білий шолом помалу повернувся. Санса відсахнулася від погляду сера Бороса. Цей лицар був найгірший у королівській варті — потворний зовні, вічно сердитий, хмурий-понурий.

— А його якраз нема чого боятися, дівчино,— поклав Гончак їй на плече важку руку.— Намалюй жабі смужки — тигра все одно з неї не зробиш.

Сер Борос підняв забороло.

— Сер...

— До біса ваших серів, Боросе. Це ви лицар, а не я. Я — королівський пес, чи ви забули?

— Король шукав свого пса.

— А пес випивав. Сьогодні його мали захищати ви, пане. З іншими братами.

Сер Борос повернувся до Санси.

— Чому ви в таку годину не у своїх покоях, леді?

— Ходила в богопраліс молитися за безпеку короля.

Цього разу брехня прозвучала впевненіше — майже як правда.

— А ви гадали, що в цьому галасі вона спатиме? — мовив Кліган.— Що там сталося?

— Дурні під брамою зібралися,— пояснив сер Борос.— Хтось поширив казку, буцімто для Тайрека готується весільний бенкет, і ці вилупки вирішили, що їх теж мають почастувати. Але його світлість зробив вилазку й розігнав їх.

— Хоробрий хлопчина,— мовив Кліган, кривлячи рота.

«Побачимо, який він хоробрий, коли зіткнеться з моїм братом»,— подумала Санса. Гончак перевів її через міст. Коли вони піднімалися виткими сходами, вона запитала:

— Навіщо ви дозволяєте людям називати вас псом? І нікому не даєте називати вас лицарем.

— Собак я люблю більше за лицарів. Дід у мене був псарем у Кичері. Однієї осені лорд Тайтос опинився між левицею і її здобиччю. Левиця мала в дупі, що вона в Ланістерів на гербі. Вчепилася в лордового коня, і самого лорда б не пожаліла, якби не наспів мій дід з хортами. Троє псів загинуло, відганяючи її. А дід лишився без ноги, тож Ланістер дарував йому землі й вежку, а його сина взяв собі за зброєносця. Троє псів на жовтому полі осінньої трави у нас на гербі — це ті, що загинули. Пес помре за тебе, але ніколи не збреше. І завжди дивитиметься тобі прямо в обличчя,— він узяв її за підборіддя й боляче стиснув, задираючи їй голову.— Але для пташечок це заскладне завдання, ні? Щось я так і не почув своєї пісні.

— Я... я знаю баладу про Флоріяна і Джонкіл.

— Про Флоріяна і Джонкіл? Про блазня і його піхву? Боже збав. Та одного дня ти у мене заспіваєш — з власної волі чи проти неї.

— Радо заспіваю для вас.

Сандор Кліган пирхнув.

— Така гарненька — і зовсім брехати не вмієш. А пес брехню нюхом чує, сама знаєш. Роззирнися й потягни носом. Усі тут брехуни... значно вправніші за тебе.