Більше, ніж альстромерії. Менше, ніж скріпки - АнєчкаLB
– Доброго ранку, Юргене, – Пейперкліп привітала хлопчика, який відчинив перед нею вхідні двері. – Готовий до занять?
Юрген Адденс – завзятий і пустотливий школяр. Із ним весело. Непримітна особа щоранку відводить його до школи. Крім гарного настрою і задоволення від спілкування з цією молодою людиною, супровідниця отримує від його мами невелику грошову винагороду за цей обов’язок.
А ще у нього маленькі, м’які й теплі долоньки. І так приємно тримати їх у своїх руках. Зворушливо слухати його розповіді та враження від відкриттів. Йому все цікаво, адже його так надихає навколишній світ! Він дарує стільки енергії своїм запалом і безпосередністю, змушує усміхатися через свою відкритість і такий сяючий погляд. Він упевнений, що навколо – чудеса, хоча сам при цьому, як і всі діти, є найбільшим чудом!
– Малювати в мене виходить усе краще, – поділився Юрген. – Так каже вчителька.
– Славно. Тобі подобається малювати?
– Так. А ще мені подобається Ліза. У неї таке довге волосся! А ось уроки гри на скрипці зовсім не подобаються. Занадто ж уже вона скрипить. А часом навіть верещить на мене.
Супроводжуюча усміхнулася.
– Дивись, Пейперкліп! Скоро піде дощ, – хлопчик вказав на хмаринки, що з’явилися нізвідки і сховали сонце.
Ну, так. Дощ тут – не новина і не рідкість.
– Точно! І він знову розкладе по траві сяючі алмази, – натхненно прогнозувала дівчина.
– Так.
– І вмиє кожен листочок на дереві.
– Так.
– І напоїть кожну травинку.
– Я люблю дивитися на дощ із вікна своєї кімнати. Між іншим, у нас у школі післязавтра буде свято. Я братиму участь у виставі. Прийдеш на мене подивитися?
– Звісно!
Юрген утік у клас.
Крап-крап. А ось і дощик.
Перехожі вбралися у дощовики, а непримітна особа накинула капюшон свого чарівного м’ятного плащика. І вона не поспішає втекти і сховатись у приміщенні. Розвівши руки у різні боки, щоб тримати рівновагу, обережно крокує вузьким бордюром.
«О! Обидва – кольору персикового нектару!»
Пейперкліп витягла із-за коміра плаща скріпку і подивилася крізь неї на двох велосипедистів, які проїжджали повз. Колесо велосипеда чоловіка зачепило колесо велосипеда жінки. Скріпка у пальчиках звідниці зникла. Жінка зробила зауваження незграбному водієві, а у відповідь отримала комплімент. Чоловік – отримав її усмішку. Вони проїхалися поруч головною дорогою, а потім звернули на іншу вулицю. Гарна утворилася пара. Персиковий – надзвичайно м’який і добрий колір. Їм приємно буде разом.
Тепер за розкладом – прибирання в дитячому розважальному комплексі Янссена. Як же добре бути чимось зайнятою!
«Дивно. Поблизу нікого немає, а звідкись лунає приглушене хіхікання!»
Дівчина озирнулася довкола.
– Вінкель, це ти смієшся? – запитала Пейперкліп, підійшовши ближче до знайомої лавки в парку.
– Вибач. Нічого не можу із собою вдіяти. Дощ лоскоче мої дощечки, – крізь сміх промовив голос.
– Привіт, сміхотуне, – непримітна особа підійшла ближче і сіла на лавку. Її чарівний плащ все одно не промокає.
– Доброго ранку.
На розі вулиці біля магазину квітів зупинилася велика машина.
«...Моя робота – доставити їх у магазин... До речі, щоранку. Рівно о восьмій, як і сьогодні», – закрутились у голові слова постачальника. Отже, зараз восьма. І навіщо вона так розхвилювалася? Потрібно просто купити ще альстромерій.
– Я побіжу. Гаразд? Не нудьгуй.
Непримітна особа швидко-швидко подолала відстань від лавки до машини з квітами і, наче випадково, вирішила увійти в магазин.
– Вітаю, – пролунав голос торговця.
– Доброго ранку, – відповіла відвідувачка і пройшла до стенда з насінням.
А власник променистої усмішки, заради якої власне і прийшла Пейперкліп, схилився над великою коробкою і діставав пакети із трояндами, передаючи їх продавцеві. Він спершу мигцем глянув на нову візитерку, але погляд його одразу ж повернувся і прилип до неї. І... Ось те, що так хотілося побачити дівчині. Так! Те, що треба.
А взагалі, ви помічали коли-небудь, як розбиваються тривоги об усмішку? Не просто таку, котра від вуха до вуха, а яка йде ізсередини. Таку, яка світить і гріє. Чи багатьом все ще вдається щиро усміхатися? Зараз дедалі більше або ввічливих усмішок, або тих, що прикривають усі внутрішні негаразди, або як своєрідна реакція самозахисту, або як зловтішно-сміховита гримаса. Дедалі більше з’являється осіб із викривленими цінностями. Дедалі більше нещасних людей.
Дедалі менше справжніх усмішок...
– Ви знову привезли вбиті квіти? – ледь чутно злетіло з губ запитання сором’язливої дівчини.
– Прошу вибачення. Така в мене робота.
– Зрозуміло, – поміркувавши, відповіла покупчиня і відвернулася назад до стенда. А потім узяла з полиці пакет із саджанцями квітів, схожих на метеликів. Сьогодні – рожеві.
