Більше, ніж альстромерії. Менше, ніж скріпки - АнєчкаLB

О! А ось іде Теуніс Тіммерманс – наш лікар. Він квапиться на виклики і лікує людей, які цього потребують. Має дуже важливе і прекрасне призначення – допомагати людям із поганим самопочуттям. Це так чудово, що він поспішає на допомогу! Але так погано, що хтось цього потребує...

Офіціант поставив на стіл молочний коктейль і чорничне суфле.

Прекрасно! Тепер вона не тільки відчує запах казок, а ще і спробує їх на смак... М-м-м, солоденько.

Задоволена дівчина пройшла через сквер і присіла на зручну лавку. Добре тут.

Услухайтеся. Ви теж їх чуєте? Неймовірно! Птахи співають дуже гарно. І що більше ви звертаєте на це увагу, то дзвінкішими й мелодійнішими здаються їхні трелі. І тим приємніший їхній спів для вашого слуху. Прекрасне слід уміти помічати. Тренуйтеся – результат вас зачарує!

Просто так співають пернаті. Просто так пливуть хмаринки. Просто так на деревах шарудить листя. Просто так. Для себе. Для нас. Безкоштовно і в своє задоволення. Це ж надзвичайно прекрасно! Це захват найвищого ступеня!

 – Привіт, Пейперкліп, – пролунав знайомий голос. Це може здатися дещо дивним, адже поруч нікого немає.

 – Привіт, Вінкелю, – відповіла дівчина.

 – Яка в тебе погода?

 – Цілком сонячно. Майже так само, як і на вулиці. Адже я так старанно збираю по маленьких крапельках позитивні та світлі дрібниці.

 – Радий чути. Уже закінчила справи на сьогодні?

 – Ще до Янссена і додому.

 – Усе забуваю запитати, як справи у твоєму будинку?

 – Він став на кілька сімей багатшим. П’ять весіль і вже троє малюків.

 – Можеш собою пишатися, – зазначив Вінкель.

 – От іще! Яке безглузде заняття – пишатися. Добре, якщо ті люди, зрештою, любитимуть одне одного так само, як я люблю молочні коктейлі.

 – А тобі самій супутник, як і раніше, не потрібен? Що для тебе означає любов?

 – Я гадки не маю, що це таке. І навіть не уявляю, чому всі хочуть її знайти. Що там такого безцінного? Може, ти знаєш?

 – Тобто? Це ж найголовніше! – пирхнув обурений Вінкель.

 – Найголовніше – це гарне самопочуття і міцне здоров’я.

 – Кохання – теж важливо.

 – Ну, так дай цьому визначення. Що ж це таке, по-твоєму? Я ось, наприклад, не знаю, що означає любити. Як визначити, що ти когось любиш? Може, я зараз теж когось люблю, але не знаю про це?

 – Ну, це, наприклад, коли людина тобі дуже дорога. Коли ти хочеш проводити із нею час. Коли в її присутності добре і легко на душі. Іноді навіть хвилююче дивитися на неї. Коли хочеться її зробити щасливішою.

 – Під це визначення можна підставити і родичів, і друзів, і сусідів, і просто хороших знайомих. За всіх близьких і хвилюєшся, і хочеться з ними бачитися, і проводити час, і робити щасливішими. Та й за незнайомих теж переживаєш! Будь-яку людину може бути шкода. І коли людина близька, напевно, з нею приємно і бути поруч, і спілкуватися. Ні. Я думаю, що це щось інше. Інакше це не було б таким затребуваним, бажаним і очікуваним. Усі навіщось це шукають. Отже, це щось значне і грандіозне. Таке, що я навіть уявити собі не можу.

 – До речі, ти бачила останнім часом Джесса Мейєра, нашого листоношу?

 – Не пам’ятаю. А що з ним?

 – Та він мало не сяє! Якщо сонце засвітить на нього – без сонцезахисних окулярів і не поглянеш. Засліпнути можна.  – Чому?

 – Завдяки тобі він знайшов свою супутницю і тепер не ходить, а майже пурхає повітрям. Тільки й дивися, ось-ось злетить, – розсміявся незвичайний співрозмовник.

 – Добре, коли десь хтось щасливий. Він теж, хочеш сказати, закоханий? Це одне із визначень? Пурхати у повітрі? Це може бути просто від гарного настрою. Не інакше.

 – Скільки ще скріпок буде? Інших зводиш, а сама самотня. Але ж усі хочуть «і в горі, і в радості...»

 – Гори радості я сама старанно вирощую у собі всередині. І це найбільш кропітка праця, скажу я тобі.

 – Не «гори», а в...

 – Я зрозуміла, Вінкелю. Але мені цього не треба. Щастя щодня потрібно збирати по дрібних крупинках. Теж не найлегше заняття. А тут ще й шукати те, чому немає визначення. У мене і так занадто багато справ, – чіткіше відповіла співрозмовниця.

 – Можливо, пізніше. Коли подорослішаєш...

 – Мене не навчили бути дорослою. І я сама цього досі не навчилася. Та й не подобаються мені дорослі. Одвічно зайняті, ділові, пригнічені, постійно поспішають, завантажені. Їхні очі вміють блищати або від сліз, або від несмачних напоїв із бару. А ще вони палять задушливого запаху сигарети. Так, по-твоєму, починається дорослість? Із приреченості у погляді?

 – Гадаю, коли у людини зникає жага до пізнання. Коли вона вже нічому не дивується.

 – Що ти розумієш?! Ти ж лише лавка! – відмахнулася Пейперкліп, опустила очі й одразу ж поморщилася, потираючи плече.

 – Я не просто лавка. Я лавка, яка вміє говорити і багато чого знає. Лавки взагалі все про всіх знають. Що люди тільки розповідають, коли приходять до мене. Я чую їхні розмови одне з одним, розмови телефонами, монологи наодинці, сльози і сміх. Скільки історій чув! У жодну книжку не вмістити. І зі мною просто відпочивають. А буває, навіть, сплять. І тоді я їх непомітно заколисую. Із візитерами не нудно.