Усі Грані Світу - Олег Євгенович Авраменко
Що не кажіть, друзі, але я певен: для будь-якого чоловіка такі слова, хай навіть мовлені котом, — що та райська музика. Я аж зашарівся від задоволення, і лише для годиться промимрив:
— Забагато на себе береш… — хоча в душі цілком поділяв його думку.
— Скільки хочу, стільки й беру, — огризнувся Леопольд. — Лицемір бездарний! Коли хочеш, щоб тобі вірили, то спершу навчись прикидатися, а вже потім вдавай із себе скромника. Втім, мене однаково не надуриш — по очах бачу, що ти згоден зі мною.
Я збентежено потупив свої зрадливі очі.
— Ну, припустімо…
— Не „припустімо“, а так воно і є, — наполягав кіт, відверто пишаючись своєю проникливістю.
— Гаразд, — поступився я. — Так воно і є.
— Це вже краще, — поважно кивнув Леопольд. — Не треба прибіднятися. Всі люди високої думки про себе, часом аж надто високої, але в твоєму випадку це відповідає дійсності. Ти справді чудовий хлопець, Інна відразу закохається в тебе. Ось побачиш.
Я зітхнув:
— Ну, що ж… Сподіваюсь, ти не помиляєшся, і ми з Інною сподобаємось одне одному — принаймні як брат та сестра. Це теж було б непогано. Я завжди хотів мати сестричку, але так склалося, що… Ну, годі, облишмо ці балачки, зараз вони недоречні. Передусім треба розшукати твою Інну. Знаєш, де вона мешкає?
— Якби знав, сказав би: Владиславе, відвези мене туди й туди. Проте я не знаю.
— Може, якісь назви згадаєш?
— Ні, — після недовгих роздумів відповів кіт. — Анічогісінько. Читати не вмію, а з розмов… ні, не пам’ятаю — людською мовою, маю на увазі, бо по-котячому я знаю, але тобі наша ґеоґрафія нічим не зарадить… Це ж треба! — розпачливо вигукнув він. — Два місяці прожив у Інни, і жодного разу не спало на думку поцікавитися, де ж ми мешкаємо.
— Ну, а особливі прикмети? Магазини, кінотеатри тощо.
Та все марно — нічого певного кіт сказати не міг.
— Інна десь працює чи навчається? — з останньою надією запитав я.
— Навчається в університеті.
— В якому?
— Як це в якому? Хіба він не один?
— На жаль, ні. Останнім часом у Києві розплодилось багацько всіляких університетів. Хоча… — Тут у мене виникла одна ідея. — Інна ніколи не називала його „універом“?
— Вона завжди так каже. „Йду в універ“, „щойно з універу“, „сьогодні в універі“ і так далі.
— Вже легше, — зрадів я. — Мабуть, це справжній університет.
— А що, решта несправжні?
— Атож. За самим визначенням, університет мусить бути універсальним навчальним закладом. У справжньому університеті можуть навчатися всі — фізики та філолоґи, хіміки та психолоґи…
— Стривай! — перебив мене Леопольд. — Я згадав! Інна фізик. Вона навчається на фізфаці.
— Та що ти кажеш?! — вражено вигукнув я.
— А що таке? — спитав кіт, здивований моєю бурхливою реакцією.
— Річ у тім, — почав я пояснювати, — що я теж навчався на фізфаці, позаторік закінчив.
— А Інна позаторік тільки вступила, — сказав Леопольд. — Оце так збіг!
Отож, не гаючи часу, я заквапився в університет. Леопольда збирався лишити у квартирі, але той затявся й уперто наполягав, щоб узяти його з собою. Зрештою, я поступився, але за умови, що дорогою і в університеті він буде німий як риба. Кіт урочисто присягнув мовчати.
*
На щастя, Леопольд знав Іннине прізвище, тож у деканаті фізичного факультету я швидко з’ясував, що вона навчається на другому курсі і зараз у її групи семінар з електродинаміки.
Проте на цьому наше везіння скінчилося. Інни на семінарі не було. Я поговорив з її однокурсницями, і ті запевнили, що сьогодні вона взагалі не прийде. Виявляється, Інна була така розумниця, що спромоглася заздалегідь скласти кілька іспитів та заліків, і в суботу (а була якраз субота) у неї випадав додатковий вихідний.
До того ж, як на зло, єдиної Інниної подруги, що знала її адресу й телефон, тієї самої Наталі, про яку вже згадував Леопольд, зараз не було в місті, вона мала повернутись лише завтра зранку. Інші дівчата знали тільки те, що Інна мешкає десь на Лівому березі. Але там проживали понад мільйон людей. Я, між іншим, теж.
Отож на сьогодні пошуки скінчилися: дівчата могли зустрітися з Інною не раніше понеділка. Добре хоч Наталя мешкала в гуртожитку — я лишив для неї записку зі своєю адресою і проханням негайно після повернення зателефонувати Інні й переказати, що її кіт у мене. Наразі це було все, що я міг зробити.
З університету я вийшов не в найкращому гуморі, але й не дуже пригнічений. З одного боку, шкодував, що знайомство з Інною відкладається, а з другого — мене тішила думка, що принаймні до завтра кіт залишається в мене.
Поблизу нікого не було, тому я дозволив собі звернутися до Леопольда:
— А знаєш, котику, я так боявся, що ти надумаєш поговорити з дівчатами.
— А я боявся, — з відвертим сарказмом промовив кіт, — що вони перші заговорять до мене.
Тримаючи кота на руках, я неквапно йшов від корпусу фізичного факультету в напрямку Виставки.
— Ха! Звідки ж їм знати, що ти розмовляєш?
— Ха! Та ти
