Янголятко в кутих черевиках. Книга друга - Генечка Ворзельська

— Де я?

— У щасливій країні, — сказав він. — Там, де всі будуть такі, як ти.

Великий Жебрак. Це він заклав перший камінь у підмурівок цього…

Я простувала на світло багать.

— Здорова будь, сестро.

Тепер тут палали сотні вогнищ. Біля кожної оселі, облаштованої в стіні каналізації.

Великий Жебрак.

Він вийшов до мене.

Я віддала йому гілку, що підібрала по дорозі до нього.

— Дякую, — сказав він і кинув її у вогонь.

— Влаштуємо свято?

— Як повертатимуся, — мовила я. — Коли я знищу їх.

— Людино-пацюків? — поспитав він. — Я про них нічого не чув.

— Вони ховають хвости під довгими плащами, — пояснила я. — В них отруйна слина, а зуби…

— Ні, — сказав він. — Я не хотів би впізнати їх при зустрічі.

Країна злидарів, вона народилася з того, що відкинуло місто. Вона розпросторювалася людними коридорами з палаючим багаттям від зали, у якій мешкав він.

— Людино-пацюки? Хіба це не така сама казка, як місто нагорі?

Житло Великого Жебрака: окреслений крейдою квадрат на підлозі підземної зали. Квадрат вітальні, прямокутничок спальні, манюсінька кухня.

— Що ще треба людині для щастя?

Намальоване крейдою ліжко. Біля нього — намальована лампа. Полиця з книжками. Хочеш узяти котрусь? Намалюй її на підлозі, розгорни та й пиши все, що маєш намір прочитати.

— Людино-пацюки? У моїх книжках про них нічого не сказано.

— Прощавай.

— Тобі покажуть дорогу.

Двоє жебраків рушили зі мною. Ми пройшли безліч коридорів, доки дісталися до одного зі знайдених ними люків.

— Якщо повернешся, розповіси, що там під землею?

Спускаюся незліченними скобами в стіні.

Непомітна для мисливців за тварюками.

Три почвари підповзли до каналізаційного риштака і всмоктували дихання людей, що проходили над ними. Вони скидалися на хробаків. Три величезні тварюки, — вони звивалися під стічним риштаком.

Нечисті. Яких лишень він набачився: і шестилапих або геть безформних, і таких, які обернулися на летючих демонів. А до чого ж важко було описати їх, коли вони гуртом складали звіт:

— Боже, як же його ліпше…

— Темно-сірий, — казала красуня Інга.

— Породжений прокляттям, — додавав чорний відьмак Алекс.

— Чотири пальці, — уточнював майор Конт. — Праве око заплющене. Здатність до регенерації.

— Хлопчик? Дівчинка? — допитувалась Інга.

— Пиши «він», — казав Алекс.

Вона усміхнулась і поставила крапку:

— Таке моє життя?

Вони скидалися на хробаків. Довгі, тлусті, виткі, без очей, але зубасті черв’яки.

Вони перепліталися під стічним риштаком, і варто було тільки ступнути на нього, як серце пронизував гострий, мов гілка, біль, а частина твого світла, — саме стільки, скільки вони встигали всмоктувати роззявленими пащами, залишала тебе. Постояти й покурити, надсилу дістатися додому, а потім дуже довго нездужати.

— Ні, ось погляньте: «краплеподібна голова», а ми вже написали, що в нього краплеподібний тулуб і краплеподібна ступня.

— Не ускладнюй, — кинув довгочубий Алекс. — Вони все одно насамперед розглядатимуть малюнки.

Цих міг намалювати хто завгодно. Величезні хробаки. А в пащах — різні завдовжки та, наче виростають один з одного, зуби.

Практично несила бути поряд. Навіть магічні слова Любові майже не рятували від них.

— Покропи їх.

Священик Є дістав флягу з водою, освяченою Любов’ю, вихлюпнув трохи на чорний риштак каналізації — вона заблищала на ньому краплями розплавленого срібла.

Хробаки сповзли трохи нижче, однак тільки-но мисливці взялися за риштак, як один черв’як одразу ж поповз назад і роззявив пащу, готовий втягнути подих.

— Ходімо вниз, — мовив Алекс.

Тільки-но світлофор подав червоне світло, майор Конт ступнув з хідника й зупинив першу-ліпшу машину, аби взяти у водія монтировку. Алекс тим часом пішов до своєї машини, дістав із багаж ника рушницю, заховав під пальто й повернувся