Янголятко в кутих черевиках. Книга друга - Генечка Ворзельська

Він зупинив таксі. Водій був вайлуватий. А коли Диявол сказав:

— До готелю, — таксист запропонував кілька на вибір.

І той вибрав шестиповерхівку.

Місто, здавалося, не мало кінця-краю. Воно складалося з безлічі найрізноманітніших будинків.

Але це було найкраще павутиння. Найліпша яма. Найпривабливіша місцина з усіх, де він міг би розважатися. Адже незабаром йому доведеться керувати ним упродовж цілої тисячі років.

Він винайняв кімнату, але йому так кортіло якомога швидше роздивитися все, що коли коридорний спробував розповісти йому про чудову ванну та спальню, той нетерпляче урвав:

— Ось тобі гроші, й ніколи більше не приходь до мене.

— Ніч гулятимете в місті? — спитав його портьє.

— Звісно, — кивнув Диявол.

— Викликати Вам таксі?

Диявол глянув на нього і посміхнувся:

— Ні, я вирішив прогулятися.

— Я накажу покоївці поприбирати у Вас.

— Накажи.

Він міг просто зачекати, доки збудеться пророцтво, але він не міг чекати. Тридцять дві тисячі років — надто тривалий термін для збереження такої чесноти, як терпіння.

І він попростував вулицею.

Аж тут йому перетнули шлях дві чорні тварюки.

— Отак?

Дві безликі Вітчимові почвари.

Дві почвари зникли в стіні якогось будинку.

Два ряди щільних споруд бралися вгору витким положистим пагорбом. Безліч невеличких — на сім-десять квартир — під’їздів, від одинадцятого до двадцять першого будинку.

Диявол перейшов на протилежний бік і зажмурив очі, щоб не зважати на освітлені вікна, а побачити одразу весь дім. Такий, який він там, усередині, за стіною: той випростав ноги перед телевізором, та смажить зліплений грудочкою фарш, а ще одна додає холодної води до надто гарячої ванни; ще один стоїть біля вікна й на якусь мить зиркне на Диявола побіжним поглядом, — він бачив їх усіх, мешканців шести будинків. А ще бачив усіляку погань, що жила поряд із ними та в них.

А далі — зведені судомою пальці та відблиск випадкового світла на пущених під лоба очицях — скоцюрблений, з підігнутими коліньми труп.

Вони прийшли вдвох. З бруківки стрибнули в простінок між вікнами. Одна попрямувала коридором, друга — крізь стіну.

А хазяїн квартири саме зайшов до кімнати, щоб увімкнути світло, — він щойно прийшов і встиг переодягтися в хатнє.

Почвара, що стояла позад нього, принюхалась і кивнула тій, котра заповзла від вітальні. Невидимі чоловікові, що нахилився до канапи, аби дістати капці, без будь-якої тіні вони підступили до нього впритул.

Труп та дві почвари, що немов химери, сиділи завмерло одна проти одної.

Всього-на-всього дві.

Диявол усміхнувся, змахнув довгим волоссям і попростував вулицею вперед. Цей світ подобався йому дедалі більше. Світ, у якому можна було наслати вбивцю на будь-кого, хто на ранок вирішить, що загиблий від Зла помер через якусь цілком зрозумілу патологію серця.

Йому тут подобалося.

— Треба лишень зачекати…

Зачекати, допоки маленький янгол…

— Зачекати…

Навіть попри те, що вміння чекати в ньому померло.

— Під’їжджаємо, — сказав провідник, зупинившись біля дверей мого купе.

— Дякую, — озвалась я.

А коли на вокзалі нарешті запанувала тиша, я прочинила двері, й величезний пес із чорною плямою на морді натягнув повідець, але я йому сказала:

— Спокійно. Я не покину тебе тут.

Він глянув на мене й помахав хвостом.

— Ходімо.

Так сказала я великому кудлатому псові, котрого приручила впродовж цієї ночі, поки ми їхали від Міста Великих Вогнів до Міста,